Смерть лорда Еджвера

— Бачення, — замислено мовив я. — Так, мабуть, у мене є бачення.

Я подивився на друга через стіл. Він палив свою крихітну цигарку і дуже сердечно дивився на мене.

— Ce cher[39] Гастінґсе, — пробурмотів він. — Ви мені справді дуже подобаєтеся.

Мені було приємно, але ніяково, і я поспішив змінити тему.

— Ну, — діловим тоном сказав я. — Поговорімо про справу.

— Eh bien. — Пуаро відкинув голову назад, його очі звузилися.

Він повільно видихнув дим.

— Je me pose des questions[40], — промовив детектив.

— Так? — нетерпляче сказав я.

— Ви, безсумнівно, теж?

— Звісно, — відповів я. І теж відкинувшись назад і примруживши очі, я запитав: — Хто вбив лорда Еджвера?

Пуаро одразу ж випростався і енергійно похитав головою.

— Ні, ні. Зовсім ні. Хіба це запитання? Ви схожі на людину, яка читає детектив і ні сіло ні впало по черзі починає підозрювати кожного персонажа. Згоден, одного разу я й сам змушений був це зробити. Але то був дуже винятковий випадок. Якось я вам про нього розповім. Це був предмет моєї гордості. Але про що ми говорили?

— Про запитання, які ви ставите самі собі, — сухо відповів я. Мені так і хотілося сказати, що моя реальна користь для нього — це бути його компаньйоном, перед яким він може хвалитися, але я стримався. Якщо Пуаро хоче повчати, то нехай.

— Що ж, — сказав я. — Послухаємо їх.

Це було все, чого прагнуло самолюбство цього чоловічка. Той знову відкинувся назад і продовжив у своїй манері.

— Перше запитання ми вже обговорили. Чому лорд Еджвер змінив свою думку щодо розлучення? На цю тему мені напрошуються кілька ідей. Одну з них ви вже знаєте. Друге запитання, яке я ставлю собі: Що сталося з тим листом? У чиїх інтересах було, щоб лорд Еджвер та його дружина і надалі були пов’язані? Третє: Що означав вираз його обличчя, який ви побачили, виходячи вчора з бібліотеки? Гастінґсе, у вас є відповідь на це запитання?

Я похитав головою.

— Я не розумію.

— Ви впевнені, що вам це не привиділося? Іноді, Гастінґсе, у вас багата уява, un peu vif[41].

— Ні, ні. — Я енергійно захитав головою. — Я цілком упевнений, що не помиляюся.

— Bien. Тоді треба це з’ясувати. Моє четверте запитання стосується пенсне. Ані Джейн Вілкінсон, ані Карлотта Адамс не носять окулярів. То що ж робили окуляри в сумочці Карлотти Адамс? І моє п’яте запитання. Чому хтось телефонував, щоб дізнатися, чи Джейн Вілкінсон у Чизіку, і хто це був?

Це, мій друже, ті питання, які мене мучать. Якби я міг відповісти на них, то почувався б набагато щасливішим. Якби мені вдалося хоча б сформулювати теорію, яка могла б хоч якось їх пояснити, моє amour propre так би не страждало.

— Є кілька інших запитань, — додав я.

— Яких?

— Хто втягнув у цей розіграш Карлотту Адамс? Де вона була того вечора до і після десятої години? Хто такий той «Д.», який дав їй золоту скриньку?

— Ці запитання очевидні, — сказав Пуаро. — Їм бракує тонкощів. Це просто те, чого ми не знаємо. Просто факти. Ми можемо дізнатися відповідь будь-якої хвилини. Мої ж запитання, mon ami, психологічні. Маленькі сірі клітинки мозку…

— Пуаро, — відчайдушно видобув я. Я відчував, що будь-якою ціною повинен його зупинити. Я не міг більше цього слухати. — Ви говорили про ще один візит сьогодні?

Детектив подивився на свій годинник.

— Це правда, — сказав він. — Я зателефоную і з’ясую, чи зараз зручно.

Він пішов і через кілька хвилин повернувся.

— Ну, — мовив Пуаро, — усе добре.

— Куди ми вирушаємо? — запитав я.

— У будинок сера Монтеґ’ю Корнера в Чизіку. Я хотів би дізнатися трохи більше про той телефонний дзвінок.

Розділ п’ятнадцятий Сер Монтеґ’ю Корнер

Було близько десятої, коли ми під’їхали до будинку біля річки в Чизіку, який належав серові Монтеґ’ю Корнеру. Це був великий маєток, що стояв у глибині присадибної території. Нас впустили у гарно оздоблену залу. Праворуч, крізь відчинені двері виднілася їдальня з довгим полірованим столом, освітленим свічками.

— Будь ласка, прошу сюди.

Дворецький провів нас нагору широкими сходами в довгу кімнату на другому поверсі з видом на річку.

— Мсьє Еркюль Пуаро, — оголосив він.

Це була дуже пропорційна кімната, а затінені абажурами тьмяні лампи надавали їй старомодності. В одному кутку кімнати біля відчиненого вікна стояв стіл для бриджу, і навколо нього сиділо четверо людей. Коли ми увійшли в кімнату, один із них підвівся і підійшов до нас.

— Мсьє Пуаро, дуже приємно з вами познайомитися.

Я з цікавістю подивився на сера Монтеґ’ю Корнера. У нього були чіткі єврейські риси обличчя, дуже маленькі розумні чорні очі й акуратна перука. Треба сказати, що він був коротуном — щонайбільше п’ять футів вісім дюймів. А ще цей чоловічок був надзвичайно манірний.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам містера та місіс Відберн.