— Бачення, — замислено мовив я. — Так, мабуть, у мене є бачення.
Я подивився на друга через стіл. Він палив свою крихітну цигарку і дуже сердечно дивився на мене.
—
Мені було приємно, але ніяково, і я поспішив змінити тему.
— Ну, — діловим тоном сказав я. — Поговорімо про справу.
—
Він повільно видихнув дим.
—
— Так? — нетерпляче сказав я.
— Ви, безсумнівно, теж?
— Звісно, — відповів я. І теж відкинувшись назад і примруживши очі, я запитав: — Хто вбив лорда Еджвера?
Пуаро одразу ж випростався і енергійно похитав головою.
— Ні, ні. Зовсім ні. Хіба це запитання? Ви схожі на людину, яка читає детектив і ні сіло ні впало по черзі починає підозрювати кожного персонажа. Згоден, одного разу я й сам змушений був це зробити. Але то був дуже винятковий випадок. Якось я вам про нього розповім. Це був предмет моєї гордості. Але про що ми говорили?
— Про запитання, які ви ставите самі собі, — сухо відповів я. Мені так і хотілося сказати, що моя реальна користь для нього — це бути його компаньйоном, перед яким він може хвалитися, але я стримався. Якщо Пуаро хоче повчати, то нехай.
— Що ж, — сказав я. — Послухаємо їх.
Це було все, чого прагнуло самолюбство цього чоловічка. Той знову відкинувся назад і продовжив у своїй манері.
— Перше запитання ми вже обговорили.
Я похитав головою.
— Я не розумію.
— Ви впевнені, що вам це не привиділося? Іноді, Гастінґсе, у вас багата уява,
— Ні, ні. — Я енергійно захитав головою. — Я цілком упевнений, що не помиляюся.
—
Це, мій друже, ті питання, які мене мучать. Якби я міг відповісти на них, то почувався б набагато щасливішим. Якби мені вдалося хоча б сформулювати теорію, яка могла б хоч якось їх пояснити, моє
— Є кілька інших запитань, — додав я.
— Яких?
— Хто втягнув у цей розіграш Карлотту Адамс? Де вона була того вечора до і після десятої години? Хто такий той «Д.», який дав їй золоту скриньку?
— Ці запитання очевидні, — сказав Пуаро. — Їм бракує тонкощів. Це просто те, чого ми не знаємо. Просто факти. Ми можемо дізнатися відповідь будь-якої хвилини. Мої ж запитання,
— Пуаро, — відчайдушно видобув я. Я відчував, що будь-якою ціною повинен його зупинити. Я не міг більше цього слухати. — Ви говорили про ще один візит сьогодні?
Детектив подивився на свій годинник.
— Це правда, — сказав він. — Я зателефоную і з’ясую, чи зараз зручно.
Він пішов і через кілька хвилин повернувся.
— Ну, — мовив Пуаро, — усе добре.
— Куди ми вирушаємо? — запитав я.
— У будинок сера Монтеґ’ю Корнера в Чизіку. Я хотів би дізнатися трохи більше про той телефонний дзвінок.
Розділ п’ятнадцятий
Сер Монтеґ’ю Корнер
Було близько десятої, коли ми під’їхали до будинку біля річки в Чизіку, який належав серові Монтеґ’ю Корнеру. Це був великий маєток, що стояв у глибині присадибної території. Нас впустили у гарно оздоблену залу. Праворуч, крізь відчинені двері виднілася їдальня з довгим полірованим столом, освітленим свічками.
— Будь ласка, прошу сюди.
Дворецький провів нас нагору широкими сходами в довгу кімнату на другому поверсі з видом на річку.
— Мсьє Еркюль Пуаро, — оголосив він.
Це була дуже пропорційна кімната, а затінені абажурами тьмяні лампи надавали їй старомодності. В одному кутку кімнати біля відчиненого вікна стояв стіл для бриджу, і навколо нього сиділо четверо людей. Коли ми увійшли в кімнату, один із них підвівся і підійшов до нас.
— Мсьє Пуаро, дуже приємно з вами познайомитися.
Я з цікавістю подивився на сера Монтеґ’ю Корнера. У нього були чіткі єврейські риси обличчя, дуже маленькі розумні чорні очі й акуратна перука. Треба сказати, що він був коротуном — щонайбільше п’ять футів вісім дюймів. А ще цей чоловічок був надзвичайно манірний.
— Дозвольте мені відрекомендувати вам містера та місіс Відберн.