Смерть лорда Еджвера

Хоч на яке запитання молодий Марш чекав, але точно не на це. Він різко випростався з цілковито іншим виразом обличчя.

— Чому, заради Бога, ви хочете це знати? Як це стосується того, про що ми говорили?

— Просто цікаво, от і все. А щодо всього іншого, ви все так ретельно пояснили, що мені немає необхідності розпитувати.

Рональд кинув на нього швидкий погляд. Скидалося на те, що люб’язність бельгійця була йому байдужа. Він, як я вважав, радше хотів, щоб той був більш підозріливий.

— З Карлоттою Адамс? Дайте подумаю. Близько року. Трохи більше. Я познайомився з нею торік, коли вона виступала вперше.

— Ви добре її знали?

— Доволі добре. Вона не з тих дівчат, яких можна знати надзвичайно добре. Потайна і таке інше.

— Але вона вам подобалася?

Молодик витріщився на нього.

— Хотів би я знати, чому ви так зацікавилися цією леді. Тому що я проводив із нею вечір? Так, вона мені дуже подобається. Вона співчутлива — слухає хлопця і зрештою змушує його відчувати себе людиною.

Пуаро кивнув.

— Розумію. Отже, ви засмутитеся.

— Засмучуся? Через що?

— Через те, що вона мертва!

— Що? — Рональд підскочив від здивування. — Карлотта померла?

Він здавався цілком приголомшлений цією новиною.

— Мсьє Пуаро, ви морочите мені голову. Востаннє, коли я її бачив, вона почувалася чудово.

— Коли це було? — швидко запитав мій друг.

— Здається, позавчора. Не можу згадати.

— Tout de même[31], вона мертва.

— Напевно, це сталося дуже несподівано. Що це було? Нещасний випадок?

Пуаро подивився на стелю.

— Ні. Вона випила завелику дозу вероналу.

— О! Зрозуміло. Бідна дівчина. Це жахливо сумно.

— N’est ce pas?[32]

— Мені шкода. У неї все йшло так добре. Вона збиралася забрати свою молодшу сестру, в неї було стільки планів. Та щоб йому… Не можу висловити, як мені жаль.

— Так, — прорік детектив. — Сумно помирати, коли ти молодий, коли не хочеш помирати, коли все життя перед тобою і маєш для життя усе.

Рональд здивовано подивився на нього.

— Мсьє Пуаро, не думаю, що цілком вас розумію.

— Ні?

Пуаро підвівся і простягнув руку.

— Я висловлюю свої думки… напевно трохи різко. Бо, лорде Еджвер, мені не подобається бачити, що молодих позбавляють права жити. Я дуже різко на це реагую. Бажаю вам гарного дня.

— О… е-е-е… бувайте.

Він був дуже здивований.

Коли я відчиняв двері, ледь не зіткнувся з міс Керрол.

— А! Мсьє Пуаро, мені сказали, що ви ще не пішли. Я хотіла б поговорити з вами, якщо можна. Ви не заперечуєте піти у мою кімнату?

— Це щодо тієї дитини, Джеральдін, — сказала секретарка, коли ми увійшли в її святилище і вона зачинила двері.

— Так, мадемуазель?

— Вона наговорила сьогодні багато дурниць. Не заперечуйте. Це маячня! Я це так називаю, і ось що сьогодні було. Вона хандрить.

— Я бачив, що вона страждає від перенапруження, — м’яко мовив Пуаро.

— Ну…чесно кажучи… в неї було не дуже щасливе життя. Ні, не можна прикидатися, що так. Чесно кажучи, мсьє Пуаро, лорд Еджвер був дивною людиною — не такий чоловік, який міг би займатися вихованням дітей. Відверто кажучи, він тероризував Джеральдін.

Детектив кивнув.

— Так, я уявляв собі щось таке.

— Він був своєрідним чоловіком. Він… не знаю, як це сказати, але він насолоджувався, коли бачив, що хтось його боїться. Здавалося, це проносить йому хворобливу насолоду.

— Так.

— Він був надзвичайно начитаним чоловіком із дуже високим інтелектом. Але в чомусь… Ну, сама я з цим не стикалася, але так було. Я не дуже здивована, що дружина пішла від нього. Я про його другу дружину. Зауважте, вона мені не подобається. Я взагалі нічого не думаю про цю молоду жінку. Але одружившись з лордом Еджвером, вона отримала все і навіть більше, ніж заслуговувала. Ну, вона пішла від нього — і як кажуть, трагедії не сталось. Але Джеральдін не могла піти від нього. Довгий час він про неї не споминав, а потім, раптом, згадав. Мені іноді здається… хоча, можливо, я не повинна про це говорити…

— Так, так. Мадемуазель, скажіть це.

— Ну, я іноді думаю, що він таким чином мстився їй за матір — свою першу дружину. Я знаю, що вона була ніжним створінням, із дуже милим характером. Мені завжди було її шкода. Я б не згадувала про все це, мсьє Пуаро, якби не оцей нерозумний спалах гніву Джеральдін. Те, що вона сказала — що ненавидить свого батька — може прозвучати дивно для тих, хто не знає всіх подробиць.

— Уклінно дякую вам, мадемуазель. Лорд Еджвер, мені здається, був людиною, якій набагато краще було б узагалі не одружуватися.

— Набагато краще.

— Він ніколи не думав одружитися втретє?

— Як він міг? Його дружина була жива.

— Давши їй свободу, він сам став би вільний.

— Гадаю, він мав досить клопоту з двома дружинами, — похмуро сказала міс Керрол.

— То ви вважаєте, що не стояло б жодного питання про третій шлюб. Нікого такого не було? Подумайте, мадемуазель. Нікого?

Міс Керрол побуряковіла.

— Я не можу зрозуміти, чому ви так на цьому зациклилися. Звичайно, нікого не було.

Розділ чотирнадцятий П’ять запитань

— Чому ви запитували міс Керрол, чи можливо, що лорд Еджвер знову захоче одружитися? — з цікавістю запитав я, коли ми їхали додому.