Смерть лорда Еджвера

— Ви маєте на увазі не маніяк-убивця? Але так, це правда. Перше життя, можливо, і було забрано убивцею після приголомшливої боротьби із власною совістю. Потім — коли йому загрожує небезпека — друге вбивство вже дається морально легше. За найменшої загрози опинитися під підозрою йде і третє життя. І мало-помалу виникає гордість за скоєне — убивство стає métier[29]. І зрештою це робиться майже для задоволення.

Джеральдін закрила обличчя руками.

— Жахливо. Жахливо. Це неправда.

— А припустімо, я скажу вам, що це вже сталося? Що вже — аби врятувати себе — вбивця вбив удруге?

— Мсьє Пуаро, про що це ви? — вигукнула міс Керрол. — Ще одне вбивство? Де? Хто?

Детектив ледь похитав головою.

— Це був лише приклад. Я перепрошую.

— О! Я розумію. На мить я справді подумала… Тепер, Джеральдін, якщо ви перестали молоти всілякі дурниці…

— Бачу, ви на моєму боці, — мовив Пуаро, злегка вклонившись.

— Я проти смертної кари, — жваво сказала секретарка. — У решті я, звичайно, підтримую вас. Суспільство повинне бути захищене.

Джеральдін підвелася і пригладила своє волосся.

— Вибачте, — перепросила вона. — Я виставила себе на посміховисько. Ви досі відмовляєтеся сказати мені, чому мій батько запросив вас?

— Запросив його? — здивувалася міс Керрол.

— Міс Марш, ви не зрозуміли. Я не відмовився вам розповідати.

Пуаро змушений був відкритися.

— Я просто розмірковував, наскільки наша розмова може вважатися конфіденційною. Ваш батько не запрошував мене. Я розмовляв із ним від імені клієнтки, а клієнткою була леді Еджвер.

— О! Я розумію.

На обличчі дівчини з’явився незвичайний вираз. Спершу я подумав, що це було розчарування. Потім зрозумів: це було полегшення.

— Я була дуже дурна, — повільно сказала вона. — Я думала, що мій батько, можливо, вважав, що йому загрожує якась небезпека. Це було нерозумно.

— Знаєте, мсьє Пуаро, ви щойно мене налякали, — зазначила міс Керрол, — коли припустили, що та жінка скоїла друге вбивство.

Мій друг не відповів їй. Він заговорив із дівчиною.

— Мадемуазель, ви вірите, що леді Еджвер скоїла вбивство?

Вона похитала головою.

— Ні, я не вірю. Не уявляю, щоб вона вчинила щось таке. Вона занадто… Ну, штучна.

— Я не уявляю, хто ще міг це зробити, — сказала міс Керрол. — І я не думаю, що такі жінки мають хоч якісь моральні принципи.

— Це не обов’язково була вона, — стверджувала Джеральдін. — Можливо, вона приходила сюди, просто поговорила з ним і пішла, а справжнім убивцею виявився якийсь божевільний, котрий проник сюди пізніше.

— Усі вбивці психічно хворі, в цьому я впевнена, — промовила секретарка. — Щось із залозами внутрішньої секреції.

У цю мить двері відчинилися і ввійшов чоловік, який одразу ж незграбно зупинився.

— Вибачте, — сказав він. — Я не знав, що тут хтось є.

Джеральдін механічно відрекомендувала його:

— Мій кузен, лорд Еджвер. Мсьє Пуаро. Усе добре, Рональде. Ти не заважаєш.

— Ти впевнена, Діно? Як справи, мсьє Пуаро? Ваші сірі клітинки працюють над нашою особливою сімейною таємницею?

Я поринув у думках в минуле, намагаючись пригадати. Це кругле, приємне, порожнє обличчя, очі з невеликими мішками під ними, маленькі вусики, як острівець посеред широких просторів.

Ну звісно! Це ж супутник Карлотти Адамс на вечері в номері Джейн Вілкінсон.

Капітан Рональд Марш. Теперішній лорд Еджвер.

Розділ тринадцятий Небіж

Новий лорд Еджвер добре все підмічав. Він помітив, як я ледь стрепенувся.

— А! Ось ви і зрозуміли, — привітно сказав він. — Маленька вечеря у тітки Джейн. Правда, я добряче тоді набрався? Але мені здалося, що ніхто цього не помітив.

Пуаро прощався з Джеральдін Марш і міс Керрол.

— Я спущуся з вами, — добродушно мовив Рональд. Він попрямував сходами вниз і весь час говорив: — Життя — дивна штука. Одного дня тебе виганяють, а наступного ти вже господар маєтку. Знаєте, мій покійний дядько, за яким ніхто не тужить, вигнав мене три роки тому. Але, мсьє Пуаро, гадаю, ви про це знаєте.

— Я чув, що про це згадували, так, — спокійно відповів бельгієць.

— Природно. Звичайно, така інформація завжди виходить на поверхню. Серйозний детектив не може дозволити собі пропустити це.

Рональд Марш усміхнувся.

Потім відчинив двері у їдальню.

— Давайте вип’ємо, перш ніж ви підете.

Пуаро відмовився. Як і я. Але молодик зробив собі коктейль і продовжив говорити:

— За вбивство, — бадьоро виголосив він. — За одну коротку ніч із боржника у відчаї я перетворився на надію торгівців. Учора мені в обличчя дивилося розорення, а сьогодні — достаток. Боже, благослови тітку Джейн.

Він спустошив склянку. Потім, ледь змінивши манеру, заговорив до мого друга.

— Серйозно, мсьє Пуаро, що ви тут робите? Чотири дні тому тітка Джейн зворушливо проказувала: «Хто визволить мене від цього нахабного тирана?» — і ось вона вільна! Сподіваюся, це не ваша робота? Ідеальний злочин, скоєний Еркюлем Пуаро, колишнім детективом-нишпоркою.

Пуаро усміхнувся.

— Сьогодні я прийшов сюди на прохання міс Джеральдін Марш.

— Стримана відповідь, так? Ні, мсьє Пуаро, що ви насправді тут робите? З тих чи тих причин, вас цікавить смерть мого дядька.