Смерть лорда Еджвера

— Лорде Еджвер, мене завжди цікавить убивство.

— Але ви його не скоювали. Дуже обережно. Ви повинні навчити тітку Джейн обережності. Обережності та маскуванню. Ви вибачте, що я називаю її тіткою Джейн. Це мене забавляє. Ви бачили ошелешений вираз її обличчя, коли я це утнув того вечора? Вона не мала найменшого уявлення, хто я такий.

— En verité?[30]

— Так. Мене вигнали за три місяці до того, як вона тут з’явилася.

На мить добродушний вираз зник з його обличчя. А потім молодик із легкістю продовжив:

— Красива жінка. Але жодної тобі витонченості. Методи досить грубі, га?

Детектив знизав плечима.

— Можливо.

Рональд зацікавлено подивився на нього.

— Гадаю, ви думаєте, що вона цього не робила. То вона вас теж обкрутила?

— Я дуже захоплююся красою, — промовив розмірено Пуаро. — Але також і доказами.

Останнє слово він вимовив дуже тихо.

— Доказами? — різко перепитав співрозмовник.

— Можливо, лорде Еджвер, ви не знаєте, що вчора леді Еджвер була на вечірці в Чизіку в той же час, коли її начебто бачили тут.

Рональд Марш вилаявся.

— Так значить, вона все-таки пішла! Як це схоже на жінок! О шостій годині вона впевнено стверджує, що ніщо на світі не змусить її туди поїхати, а, гадаю, хвилин за десять вона вже передумала! Коли плануєте вбивство, ніколи не будьте залежні від жінки, яка обіцяє щось зробити. Ось як руйнуються найкращі плани вбивства. Ні, мсьє Пуаро, я не викриваю себе. О, так, не думайте, що я не можу прочитати ваших думок. Хто є очевидним підозрюваним? Славнозвісний Злий Ні-на-що-не-здатний небіж.

Хмикнувши, молодик оперся на спинку стільця.

— Мсьє Пуаро, зараз я зберігаю ваші маленькі сірі клітинки. Немає потреби вишукувати когось, хто бачив мене в той момент, коли тітка Джейн заявляла, що вона ніколи, ніколи і ніколи не піде на ту вечірку. Я там був. Тож ви себе запитуєте, чи справді вчора ввечері, начепивши світлу перуку і паризький капелюшок, сюди приходив злий небіж.

Здавалося б, насолоджуючись ситуацією, він розглядав нас обох. Пуаро трохи схилив голову набік і дуже уважно його слухав. Я ж почувався трохи незатишно.

— У мене був мотив… О-о! так, визнаю, що був. І зараз я зроблю вам подарунок — дам дуже цінну і значиму інформацію. Учора зранку я заходив до свого дядька. Чому? Щоб попросити грошей. Так, облизуйтеся. Щоб попросити грошей. І пішов ні з чим. І того ж вечора — того ж вечора — настає вона: смерть лорда Еджвера. Гарна назва, до речі. Смерть лорда Еджвера. Чудово пасуватиме в книжковому відділі.

Рональд замовк. Детектив нічого не відповів.

— Мсьє Пуаро, мені справді лестить ваша увага. Капітан Гастінґс має такий вигляд, наче побачив привида, чи будь-якої хвилини побачить його. Мій дорогий друже, не напружуйтеся так. Дочекайтеся розв’язки. Тож на чому ми зупинилися? О! Так, справа проти Ні-на-що-не-здатного небожа. Вина вішається на ненависну тітку — дядькову дружину. Небіж, який свого часу отримав визнання за виконання жіночих ролей, робить своє найвище театральне зусилля. Жіночим голосом він називає себе леді Еджвер і дрібними кроками непомітно проходить повз дворецького. Жодних підозр. «Джейн», — кричить мій любий дядько. «Джордже», — пищу я. Кидаюся йому на шию й акуратно встромляю в нього кишеньковий ніж. Подальші деталі є суто медичними і їх можна упустити. Фальшива леді йде. І наприкінці важкого робочого дня лягає спати.

Він розсміявся, встав і налив собі ще віскі з содовою. Тоді повільно повернувся у своє крісло.

— Гарно складається, чи не так? Але розумієте, в чому суть питання? Розчарування! Це так дратує, коли відчуваєш, що тебе вели манівцями. І ось, мсьє Пуаро, ми підійшли до алібі!

Молодик допив свою склянку.

— Я завжди вважав алібі дуже приємними, — зауважив він. — Щоразу, коли я читаю детективи, то сиджу і чекаю на алібі. У моєму випадку це дуже гарне алібі. Сильне, потрійне, єврейське. Простіше кажучи, містер, місіс і міс Дортгаймер. Надзвичайно багаті і надзвичайно музикальні. У них є своя ложа в театрі Ковент-Ґарден. У цю ложу вони запрошують молодих перспективних чоловіків. Я, мсьє Пуаро, молодий перспективний чоловік — скажімо так, схожий на такого, на якого вони розраховують. Чи подобається мені опера? Чесно кажучи, ні. Але спершу я насолоджувався відмінним обідом на Ґросвенор-сквер, а після того смакую прекрасну вечерю ще десь, навіть якщо мені доведеться танцювати з Рейчел Дортгаймер і два дні по тому в мене ще тягне рука. Ось так, мсьє Пуаро. Коли мій дядько стікав кров’ю, я шепотів веселі нісенітниці в оздоблені діамантами вуха світловолосої (перепрошую, темноволосої) Рейчел у ложі в Ковент-Ґардені. Її ніс тремтів від емоцій. Тож, мсьє Пуаро, ви розумієте, чому я можу собі дозволити бути настільки відвертим.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Сподіваюся, я вам не набрид. У вас іще є запитання?

— Можу вас запевнити, мені не було нудно, — заявив Пуаро. — А оскільки ви такі ласкаві, то є одне маленьке запитання, яке я хотів би поставити.

— Чудово.

— Як довго, лорде Еджвер, ви знайомі з міс Карлоттою Адамс?