Смерть лорда Еджвера

— Яка цікава думка. Ви, можливо, і мали безглуздий вигляд. Я не відчував себе дурнем і не думаю, що мав такий вигляд. Навпаки, мій друже, я вивів його з рівноваги.

— Хіба? — засумнівався я, не пам’ятаючи, що бачив щось подібне.

— Si, si[35]. Я слухаю і слухаю. І нарешті я запитую зовсім про інше, і, якщо ви, можливо, помітили, це дуже сильно збентежило нашого доблесного мсьє. Гастінґсе, ви не спостережливі.

— Я думав, що його жах і подив, коли він почув про смерть Карлотти Адамс, були справжніми, — мовив я. — Гадаю, ви назвете це доброю грою.

— Важко сказати. Я згоден, що це здавалося справжнім.

— Як думаєте, чому він так цинічно кидав у нас фактами? Просто задля розваги?

— Це завжди можливо. У вас, англійців, дуже неординарне почуття гумору. Але це може бути така лінія поведінки. Приховані факти стають підозрілими. Факти, які відверто виставляють напоказ, зазвичай сприймають як менш важливі, аніж вони є насправді.

— Наприклад, ранішня сварка з дядьком?

— Точно. Рональд Марш знає, що цей факт обов’язково випливе. Eh bien, він сам про це повідомить.

— Він не такий дурний, яким здається.

— О! Рональд Марш зовсім не дурний. У нього працюють мізки, коли він хоче використовувати їх. Він добре бачить, на чому стоїть, і, як я сказав, викладає свої карти на стіл. Гастінґсе, ви граєте в бридж. Скажіть мені, коли так роблять?

— Ви самі граєте в бридж, — засміявся я. — Ви добре знаєте, коли всі взятки ваші, і ви хочете заощадити час і перейти до наступної роздачі.

— Так, mon ami, цілком правильно. Але іноді є й інша причина. Я помітив це раз чи двічі, коли грав із дамами. Є невеличкий сумнів. Eh bien, дама кидає карти й каже: «А решта мої», — і збирає карти й роздає нову колоду. І, можливо, інші гравці згідні — особливо якщо вони трохи недосвідчені. Зауважте, що це не очевидно, а тут потрібно дуже слідкувати. Посеред наступної роздачі один із гравців думає: «Так, але хотіла б вона того чи ні, вона мусила б побити бубнову четвірку, і тоді їй довелося б піти з маленької трефи, і своєю дев’яткою я взяв би взятку».

— Ви так думаєте?

— Гастінґсе, я думаю, що коли бравади забагато, це дуже цікаво. А ще я думаю, що час вечеряти. Une petite omelette, n’est ce pas?[36] А після цього, приблизно о дев’ятій годині, я хотів би здійснити ще один візит.

— Куди?

— Гастінґсе, давайте спершу повечеряємо. І поки ми не вип’ємо кави, не обговорюватимемо далі цю справу. Під час їжі мозок повинен бути слугою шлунка.

Пуаро дотримав слова. Ми пішли в маленький ресторанчик у Сохо, де його добре знали, і з’їли смачний омлет, морський язик, курку і Baba au Rhum[37], яку дуже любить мій друг.

Потім, коли ми попивали каву, Пуаро приязно мені усміхнувся.

— Мій добрий друже, — мовив він. — Я залежу від вас більше, ніж ви думаєте.

Я був збентежений і захоплений цими несподіваними словами. Він ніколи не говорив мені нічого подібного. Іноді, потайки, я трохи ображався. Він, здавалося, робив усе можливе, аби принизити мої розумові здібності.

Хоча я не думаю, що його власні сили в’янули, та я раптом усвідомив, що, можливо, він став залежати від моєї допомоги більше, ніж гадав.

— Так, — замріяно сказав бельгієць. — Ви не завжди можете зрозуміти, як усе є, але досить часто вказуєте мені шлях.

Я не міг повірити своїм вухам.

— Справді ж, Пуаро, — запнувся я. — Я радий, що сяк-так багато у вас навчився…

Він похитав головою.

— Mais non, ce n’est pas ça[38]. Ви нічого не навчилися.

— О! — сторопів я.

— Так і повинно бути. Жодна людина не повинна ні в кого вчитися. Кожен повинен повністю розвивати сили, а не намагатися когось наслідувати. Я не хочу, щоб ви були другим і другосортним Пуаро. Я хочу, щоб ви були першокласним Гастінґсом. І ви є першокласним Гастінґсом. І у вас, Гастінґсе, я знаходжу хрестоматійний зразок нормального розуму.

— Сподіваюся, я не ненормальний, — сказав я.

— Ні, ні. Ви красиво і чудово збалансовані. Ви — втілення розсудливості. Ви розумієте, що це для мене значить? Коли злочинець планує злочин, найперше, що він намагається зробити, це обдурити. Кого саме? В його свідомості образ нормальної людини. Можливо, насправді такої людини й не існує — це математична абстракція. Але ви підпадаєте під неї настільки близько, наскільки це можливо. Бувають моменти, коли у вас трапляються проблиски, коли ви піднімаєтеся вище середнього, моменти (сподіваюся, ви мені пробачите), коли ви опускаєтеся у цікаві глибини тупості, але загалом ви приголомшливо нормальні. Eh bien, яка мені з цього користь? Ось така. У вашій свідомості, як у дзеркалі, я бачу відображення того, у що злочинець хоче, щоб я вірив. Це жахливо корисно і спонукає до роздумів.

Я не зовсім зрозумів. Мені здалося, що слова Пуаро навряд чи були компліментом. Проте він швидко звільнив мене від такого враження.

— Я неправильно висловився, — швидко сказав він. — У вас є бачення розуму злочинця, а мені цього бракує. Ви показуєте мені, у що злочинець хоче, щоб я вірив. Це чудовий дар.