Смерть лорда Еджвера

Леді Еджвер виходить з будинку, повертається на Юстон, знову одягає темну перуку і бере валізу. Тепер їй треба згаяти трохи часу, поки Карлотта Адамс повернеться з Чизіка. Вони домовилися на певну годину. Вона іде у «Корнер-гаус», іноді поглядає на годинник, оскільки час минає дуже повільно. Тоді вона готується до другого убивства. Кладе невеличку золоту скриньку, яку замовила у Парижі, в сумочку Карлотти Адамс, яку, звісно, тримає при собі. Можливо, саме тоді вона знаходить листа. Можливо, ще раніше. У будь-якому разі щойно леді Еджвер бачить адресу, вона відчуває небезпеку. Вона відкриває листа, її підозри підтверджуються. Можливо, її першим бажанням було знищити листа, але невдовзі вона розуміє, що є кращий шлях. Якщо вирвати одну сторінку листа, той стає звинуваченням для Рональда Марша, чоловіка, у якого був серйозний мотив скоїти цей злочин. Якби навіть у Рональда і було алібі, лист може бути звинуваченням чоловіка, якщо змінити слово «та». Так вона і робить, відриваючи першу літеру в ньому. Тоді вкладає лист у конверт, а конверт знову ховає в сумочку.

Тоді, оскільки підходить час, вона йде в напрямку готелю «Савой». Побачивши, що її минає авто з (припустімо) «нею», вона пришвидшує крок, входить тоді ж, коли й Карлотта, і піднімається сходами. Вона непримітно одягнена у чорне. Навряд чи хтось помітить її. Вона піднімається у свою кімнату. Карлотта Адамс саме прийшла. Покоївку відправили спати, як це завжди бувало. Вони знову обмінюються одягом, і тоді, мені здається, леді Еджвер пропонує випити, щоб відсвяткувати. У напої є веронал. Леді вітає свою жертву, обіцяє, що наступного дня надішле їй чек. Карлотта Адамс повертається додому. Вона дуже сонна, намагається зателефонувати другові, мабуть, мсьє Мартіну чи капітанові Маршу, оскільки в обох номери телефонів у Вікторії, але облишає цю справу. Вона занадто втомлена. Веронал починає діяти. Вона лягає спати і більше ніколи не прокидається. Другий злочин також пройшов успішно.

А тепер третій злочин. Усе почалося на званому обіді. Сер Монтеґ’ю Корнер згадує про розмову з леді Еджвер у вечір убивства. Нічого незвичного. Але пізніше Немезида таки приходить до неї. Згадується троянський принц Паріс, і вона плутає його з єдиним Парижем, який знає, містом моди та мережива!

Але навпроти неї сидить юнак, який теж був присутній на тій вечері в Чизіку і який чув, як леді Еджвер вільно обговорювала Гомера та грецьку цивілізацію. Карлотта Адамс була культурною і начитаною дівчиною. Він не може цього збагнути. Він вражений. І раптом його осяює. Це не та сама жінка. Він жахливо засмучений. Він невпевнений. Йому потрібна порада. Він згадує мене і говорить із Гастінґсом.

Але леді підслуховує його. Вона досить метка та хитра, щоб зрозуміти, що так чи так, вона себе видала. Вона чує, як Гастінґс говорить, що мене не буде аж до п’ятої. За двадцять хвилин п’ята вона приходить до Росса додому. Той відчиняє двері, здивований побачити леді Еджвер, але йому й на гадку не спало остерігатися її. Міцний дужий юнак не боятиметься жінки. Він заходить із нею в їдальню. Вона вигадує якусь історію. Можливо, падає на коліна й охоплює руками його шию. А тоді швидко і впевнено б’є, як раніше. Юнак, мабуть, і не пискнув. Він теж замовк навіки.

Настала тиша. Тоді хрипко заговорив Джепп.

— Ви маєте на увазі, що вона вбила всіх трьох?

Пуаро кивнув.

— Але чому, якщо він погодився розлучитися з нею?

— Тому що герцог Мертонський — наріжний камінь англо-католицизму, він не допустив би думки одружитися на жінці, чий чоловік іще живий. Він — молодик із фанатичними принципами. Вона могла вийти за нього заміж лише вдовою. Безперечно, вона спробувала запропонувати розлучення, але він не спокусився на це.

— Тоді чому відправляти вас до лорда Еджвера?

— Ah! Parbleu![68] — Пуаро раптом з правильної, дуже англійської поведінки знову став собою. — Щоб напустити туману мені в очі. Щоб я став свідком того, що у неї не було жодного мотиву для вбивства! Так, вона насмілилася зробити мене, Еркюля Пуаро, своєю маріонеткою! Ma foi[69], їй це вдалося! О, цей дивний мозок, дитинний та хитрий водночас. А вона вміє грати! Як добре вона зіграла здивування, коли дізналася про лист, який їй написав чоловік і який вона так і не отримала. Чи відчувала вона навіть найменший докір сумління за ці злочини? Клянуся вам, що ні.

— А я ж казав вам, що то за жінка, — вигукнув Браян Мартін. — Казав. Я знав, що вона збиралася вбити його. Я відчував це. І боявся, що їй зійде це з рук. Вона кмітлитва, в біса кмітлива, як на свій убогий розум. І я хотів, щоб вона страждала. Щоб вона страждала. І щоб її повісили.

Його обличчя почервоніло, а голос — захрип.

— Ну, ну… — заспокоювала його Дженні Драйвер.

Вона нагадувала няньку, що розмовляє з дитиною в парку.

— А що із золотою скринькою з ініціалом «Д.» та написом «Париж, листопад»? — спитав Джепп.