Спостерігаючи за англійцями

Пересічні англійці старанно уникають соціальних контактів із людьми і зазвичай впадають у стан агресії чи стають вкрай незграбними, коли спілкування не уникнути. Щоправда в них є набір фасилітаторів та «полегшувачів», які якось спрощують життя. А от жваву розмову з песиком вони можуть розпочати на раз! Навіть із чужим, з яким їх ще не познайомили як слід. Забувши про накрохмалену штивність, англієць вибухне радісними привітаннями: «Привіііт! — вигукне він, — як тебе звуть? Звідки ти такий чудовий взявся? Друже, хочеш шматочок моєї канапки? Ага, смачненька, правда ж? Ану, ходи сюди, сідай коло мене! Тут повно місця!»

Бачите? Англійці таки спроможні на справжню середземноморську гостинність, сердечність та відкритість! Ми можемо бути такими ж відкритими до спілкування, товариськими, емоційними та контактними, як всі ці так звані «контактні культури». Просто ми ці риси демонструємо виключно у спілкуванні з тваринами! І їх, на противагу нашим побратимам-англійцям, не відштовхує і не спантеличує така зовсім неанглійська емоційність. Тож зовсім не дивно, що тварини нам такі дорогі: для багатьох англійців спілкування з домашніми тваринками — це єдино можливий теплий, відкритий, емоційний контакт з живими істотами.

Одна моя знайома американка тиждень гостювала — хоч правильніше було б сказати мучилась — у доволі типовому англійському домі, де царювали двоє великих, шалених і хронічно неслухняних собак. Слабодухі господарі безперервно говорили до псів, не фільтруючи потік свідомості, потурали усім вибрикам і щиро тішилися шкодам, які ті псиська виробляли. Вона пожалілася мені, що у господарів «ненормальні», «нездорові» і «неправильні» стосунки з улюбленцями. «Ні, ти не розумієш, — пояснила я їй. — Це, скоріш за все, єдині нормальні, здорові і правильні стосунки, які ці люди мають!» Однак, вона виявилась досить спостережливою і зразу вловила одне важливе правило англійського «ПЕСикету», а саме — категоричну заборону критикувати чужих домашніх тваринок. Як би зле не поводився паршивець, ногограй, туфлепожирач ваших знайомих, навіть не думайте сказати щось погане про цю бестію! Це було б ще гіршим промахом, аніж розкритикувати їхніх дітей.

Своїх тваринок критикувати можна, але обов’язково люблячим і поблажливим тоном: «Він у нас такий нечемний — за місяць це вже третя пара взуття, яку він начисто згриз, от, же ж!». У цих скаргах «який же він паскудник, правда?» вчувається натяк на справжню гордість — так, ніби ми в глибині душі зачудовані усіма хибами і вибриками наших улюбленців. Власне, дуже часто ми вступаємо у словесні баталії «а мій гірший» і хвалимося шкодами, які наробили песики-котики. Зовсім недавно, на вечері у друзів, я стала свідком того, як двоє власників лабрадорів вихвалялися один поперед одного, що з’їли і знищили їхні улюбленці: «Та що там черевики і всякі дрібниці! Мій жер мобільні телефони!», «Ну, мій вщент згриз стереосистему!» «А мій — ціле “Вольво”!» (і чим тут крити, подумалось мені: «А мій з’їв гелікоптер» чи «А мій — лайнер “Королева Єлизавета 2”»?)

Я переконана, що англійці благоговійно тремтять від розкутої поведінки песиків і котиків. Ми даруємо їм свободу, якої нізащо не дозволяємо собі: найстриманіші і найзамкнутіші люди на Землі мають найбільш розбещених, грайливих і неслухняних домашніх улюбленців! Тваринки — це наше alter ego, ба навіть втілення того, що психотерапевти називають «внутрішньою дитиною» (але не тої, яку вони мають на увазі, — з великими глибокими очима і спраглу обіймів, ні, я про того внутрішнього кирпатого задираку-халамидника, чия дупа плаче за березовою кашею). Наші тварини — це відображення нашого тваринного «я». Вони є провідником, за допомогою якого — хай хоч опосередковано — ми можемо виразити найбільш неанглійську поведінку і переступити через всі існуючі правила.

Згідно з неписаних правил наші тваринні alter egos не можуть бути не праві. Якщо вас покусав англійський песик, то ви його точно спровокували; навіть якщо атака була явно безпідставною — от не сподобалися ви йому і край — то власник собачки все одно зробить висновок, що це ви якийсь темний тип. Англійці свято переконані, що собаки (і коти, морські свинки, поні, папужки і т. д.) бачать людей наскрізь. Якщо дорога зірочка когось незлюбить — навіть якщо на це нема ані найменшої причини — її шостому чуттю довіряють, враз насторожуються і починають приглядатися пильніше. З людьми, які не хочуть, щоб на них стрибали, вилазили, щоб їх копали, дряпали і всіляко мордували англійські тваринки, що «просто хочуть дружити», точно щось негаразд!