Спостерігаючи за англійцями

Якщо ж ви особа лагідна і ввічлива, то пам’ятайте, що найпростіший шлях до англійського серця лежить через домашніх улюбленців. Завжди хваліть їх і коли звертаєтесь до песиків-котиків (а робити це треба якомога частіше), то пам’ятайте, що спілкуєтесь з нашою внутрішньою дитиною. Якщо ви в гостях і дуже хочете потоваришувати з місцевими, то спробуйте десь роздобути чи позичити пса, який вам буде замість візи і свахи для розмови з англійцями.

Помічники та фасилітатори — публічні та соціальні заняття

Якщо собаки у вас нема, то доведеться придумати якийсь інший спосіб, щоб налагодити соціальний контакт із людьми. Ми плавно підступилися до ще одного способу відпочивати по-англійськи, про який я вже згадувала на початку розділу, — до публічних та соціальних занять на кшталт спорту, ігор, походів до пабу, клубів і т. д. Усі вони безпосередньо стосуються нашого другого улюбленого способу боротьби із «соціальною не-дужістю», а саме — з «вправним використанням соціальних помічників та фасилітаторів».

Правила гри

Зовсім не випадково, що майже всі популярні спортивні ігри, в які грають у всіх куточках світу, походять з Англії. Футбол, бейсбол, регбі та теніс — усі родом звідси. Навіть якщо ми не придумали саму гру, то саме ми вперше впорядкували її правила, встановивши офіційний стандарт (так було з хокеєм, верховою їздою, поло, плаванням, греблею, боксом і навіть, прости Боже, з лижами). І це ще не кажучи про менш спортивні ігри та види дозвілля, як-от дартс, пул, більярд, карти, крібедж та кеглі. А ще не забуваймо про полювання, стрільбу та риболовлю! Звісно, що ми не все придумали і не все впорядкували, але спорт та ігри направду є невід’ємною частиною нашої культурної спадщини та традиції. Не можна говорити про англійськість, оминувши тему спорту та ігор.

Правило тестостерону

Хто би не брався за студії з англійськості, обов’язково намагався пояснити захоплення іграми. Більшість дослідників намагалися знайти історичне пояснення цій манії спорту. Джеремі Паксман міркує, чи це захоплення має в підтексті «безпеку і добробут, а відповідно й багато вільного часу», чи воно в нас вкорінилося, бо «в Англії заборонили дуелі раніше, аніж у решті країн Європи, внаслідок чого виникла потреба в альтернативних формах суперництва». Та, може, й так. Паксман впритул наблизився до суті проблеми, коли зробив висновок, що вихователям приватних шкіл якось «довелося придумати спосіб, щоб втихомирити гормональні бурі учнів». Та я б це назвала «кроскультурною універсалією». У будь-якому суспільстві це є поважною причиною для розвитку спорту та ігор. Власне, це одна з причин, чому спорт та ігри притаманні чи не всім спільнотам. У нас є підлітки, в яких зашкалює тестостерон і з якими треба якось ладнати. І ми ладнаємо — скеровуємо їхню потенційно деструктивну агресію та інші небезпечні вихори у відносно безпечне русло ігор та спорту.

Однак, халепа з тестостероном має універсальний характер і вона не пояснює вичерпно, чому англійці придумали так багато різновидів активного дозвілля. Щоправда, я здогадуюся, що англійські молодики — обтяжені не лише гормональними бурями, а й «соціальною не-дужістю», — особливо гостро потребують таких змагань. Та й решті з нас також не зашкодять якісь інструменти для подолання «соціальної не-дужості» та стриманості. Істинні причини, чому англійці так люблять ігри, мабуть, найкраще пояснити на прикладах.

Метод «помічників та фасилітаторів»

Якось під час студій з паб-етикету я почала прозрівати, наскільки ж важливі ігри! З розмов з іноземними туристами з’ясувалося, що в їхньому баченні наші паби схожі на дитячі майданчики, а не на серйозні заклади, куди приходять випити дорослі люди. Один турист-американець зізнався, що був просто вражений кількістю ігор у місцевому пабі: «Та ви тільки-но гляньте! У вас тут є дошка для дартсу, більярдний стіл, чотири різні настільні гри, карти, доміно і ще щось таке незрозуміле — коробочка з купою маленьких паличок! І ви кажете, що ще є паб-команди з футболу та крикету, а щовечора відбуваються якісь вікторини… І це ви називаєте баром? У нас би це назвали дитячим садком!». На щастя для мене, цей в’їдливий турист зауважив тільки з десяток ігор, якими ми бавимося в пабах, і ні сном, ні духом не відає про чудернацькі місцеві ігри на кшталт «Тітки Саллі» («Aunt Sally»), гумовцьожбурляння («wellie-throwing»), шафлборду («shove ha’penny»), кабачкометання («marrow-dangling»), вугрецьвохкання («conger-cuddling») і Ветонської боротьби на пальцях ніг («Wetton Toe Wrestling»). Ще один — так само спантеличений, але вже поштивіший — турист якось мене запитав: «Англійці, та що з вами таке? Чому ви граєте в ці смішні ігри? Ви що, не можете просто піти до бару — випити і поговорити, як усі нормальні люди?»