Спостерігаючи за англійцями

Кодекс правил, які врегульовують ігри в пабах та інші спортивні змагання, для чоловіків та жінок — різний. Якщо коротко, то чоловіки — і гравці, і глядачі — під час гри мають бути суворими, терплячими і мужніми. Стрибати і кричати на радощах через власну вдалу гру чи успішну гру інших гравців — не можна. Під час в гри в дартс, наприклад, можна вилаятися, коли не влучив. Також можна відсмалити саркастичний коментар, коли помилився суперник, а от плескати в долоні від щастя, що набрав сорок очок, і тішитися, як навіжений, коли суперник не набрав жодного очка — не можна, таку поведінку вважають «дівчачою».

Тут діє правило «трьох емоцій». Англійцеві можна демонструвати три емоції: здивування, за умови, що воно виражається криком чи лайкою; лють, також у формі лайки; захват / тріумф, виражені так само. Нетренованим вухам та очам досить важко відрізнити одне від іншого, але англійці одразу вловлюють усі нюанси. Англійки, як гравчині, так і глядачки, можуть дозволити собі набагато ширший спектр емоцій і набагато більший словниковий запас для їхньої вербалізації. Здається, що в певних ситуаціях одна стать завжди має поводитися «більш по-англійськи», аніж інша. Ось і тут чоловіки мають бути стриманіші. За інших обставин, скажімо, коли треба роздавати і вислуховувати компліменти, неписані правила накладають суворіші обмеження на жінок. Все, зрештою, збалансовується. Та я собі гадаю, що, загалом, правила англійськості строгіші до чоловіків, ніж до жінок.

Правило чесної гри

Концепт чесної гри, як ми вже переконалися, — засаднича тема майже в усіх аспектах життя та культури англійців. У контексті спорту та ігор він, незважаючи на плачі песимістів, також актуальний — це ідеал, до якого ми відчайдушно прагнемо, хоч це і не завжди вдається.

Спорт, як на державному, так і на міжнародному рівнях, став для англійців — зрештою, як і для всіх інших націй — грою не на життя, а на смерть, де фокус із ідеалу братерства та командного духу змістився на ідеал перемоги за всяку ціну та великі досягнення зіркових «особистостей» (не знаю, чи доречне тут слово «особистість»). Ми вміємо ігнорувати зміни фокусу, аж поки не прозвучать відкриті звинувачення в обмані, шахрайстві, грубій чи неспортивній поведінці — тоді нас всіх враз проймає праведним гнівом або пересмикує від сорому та замішання, ми кричимо «зрада» і бідкаємося, що Англія вже не та. А це свідчить про те, що спортивна етика, яка вважається англійським винаходом, досі для нас дуже важлива!

У книжці «Хто за Англію?» — в одному із чисельних, небувало популярних останнім часом плачів за англійською самобутністю — Клайв Аслет побивається, що всі ці джентльменські ідеали втрачено, і стверджує, що навіть крикет, «гра, що є втіленням спортивних ідеалів, в корені змінилася, до невпізнання». Найбільший гріх англійської команди, окрім жахливої сварки, що сталася 1996 року між Йоаном Ботгемом та Імраном Ханом, він вбачає у вбранні гравців — «форма не є втіленням ідеалів порядного джентльмена». Йому не подобаються бейсбольні кепки, футболки, шорти і щетина на крикетчиках у вільний від гри час. Він, не підкріплюючи закиди жодними прикладами, засуджує «неджентльменську поведінку» гравців, а також «його вразили факти, почуті від друзів, які фанатіють від крикету», буцімто такі порядки тепер навіть у гравців сільських команд. Аматори також іноді одягають шоломи і розфарбовуються «по-бойовому», точнісінько як це роблять учасники міжнародних змагань, які транслюють на телебаченні. Команди-суперниці тепер не завжди зустрічають одна одну вітальним постукуванням битами. 1996 року Вудменкотську команду з Гемпшира взагалі виключили зі змагань за Національний сільський кубок за те, що вона «занадто професійна»! Перші два приклади мене зовсім не вразили, а третій більше свідчить про те, що старі цінності аматорського спорту та чесної гри живуть і процвітають у сільському крикеті.

Навіть Аслет визнає, що люди як мінімум сто років оплакують занепад спортивної етики — власне, лементи почалися достоту в той момент, коли вікторіанці вигадали джентльменський «спортивний етикет». Англійці люблять висмоктати з пальця «традиції», які б пасували до духу епохи. Вигадавши, вони одразу беруться їх оплакувати — ніби ці відмираючі традиції собі процвітали, а тоді почали раптово зникати з нашого культурного спадку.

І так ми впритул наблизилися до футболу. І, звісно ж, до лиха сучасності — футбольних хуліганів. Агресивні футбольні фанати — це залізний аргумент, який випинають поперед себе ті, хто вічно плачеться, що країна зійшла на пси, що ми стали нацією нахаб, що спорт вже не той і так далі. Тих плаксіїв серед нас, щоправда, досить великий відсоток, та це свідчить лише про песимістичну любов до лементів та самобичування, а не про те, що плакальники мають рацію.