Читаем Спостерігаючи за англійцями полностью

Плаксії та буркуни неспроможні осягнути, що насильницькі настрої у футболі — це аж ніяк не новина. Ви ж знаєте бородатий жарт на цю тему: «Я пішов подивитися на бій, а вони пустились грати у футбол»? Власне, приблизно так футбол і виник. З моменту виникнення, а було це ще в середньовічній Англії, футбол мав славу брутальної гри. Середньовічні футбольні матчі були, по суті, баталіями між молодиками з ворогуючих сіл та містечок. Там змагалися сотні «гравців», і це була чудова нагода «відігратися» за старі чвари, особисті образи і суперечки за землю. Різновиди «народного футболу» були відомі й в інших країнах (наприклад, «knappen» у Німеччині, «calcio in costume» у Флоренції), однак саме ці криваві англійські ритуали лежать у витоках сучасного футболу.

Окультурена, стриманіша форма гри, якою ми її знаємо сьогодні, з’явилася як розвага у Вікторіанську епоху, однак агресивні та суперницькі звичаї збереглись — переважно серед глядачів, на трибунах та вулицях. В англійській історії є всього два — і то короткі — періоди без футбольного хуліганства: міжвоєнні роки і приблизно десять років по закінченні Другої світової війни. В історичному сенсі періоди затишшя є радше винятком, а не правилом. Тож, перепрошую, але я не можу погодитися з тим, що теперішні футбольні бешкети свідчать про занепад спортивної етики в наші дні.

Як би там не було, мене цікавить не ідеал чи правила вікторіанського джентльменського пакету, а скоріш основоположні принципи чесної гри, які не обов’язково виключають жагу перемоги, неелегантне вбрання, фінансовий зиск чи комерційну вигоду або, як на те пішло, брутальність. Мій колега, Пітер Марш (та не лише він), довів, що жорстокість, включно з особливим англійським видом — жорстокістю футбольних хуліганів — це не просто набір випадкових дій, а впорядковане дійство, де поняття справедливості доволі часто відіграє не останню роль. Футбольна агресія не така поширена чи, точніше висловлюючись, не така страшна, як слава, яка про неї гуде. Фанати агресивно скандують та вигукують принизливі коментарі, показують непристойні жести, погрожують один одному, іноді б’ються, але серйозні прояви жорстокості трапляються відносно нечасто. Мета хуліганів — налякати фанів команди противників і потішитися з їхньої слабодухості, а не збити їх на квасне ябко. Ось типовий «заряд» футбольних фанатів (співають її на мотив «Seasons in the Sun»), в якій коротко викладений зміст хуліганської місії:

Але ми ржали, як свендони тікали,Так п’ятами кивали, що ми їх не догнали!

Я не намагаюся виправдати чи захистити футбольних фанатів. Вони галасливі, огидні, грубі і дуже часто ще й расисти. Мені йдеться про те, що в них є свій кодекс поведінки і правило «чесної гри» є невід’ємною частиною їхнього етикету, якому підпорядковуються всі ці агресивні і жорстокі сутички.

Правило невдахи

1990 року Норман Тебіт, член Парламенту від Торі, здійняв у країні ґвалт, поскаржившись, що чи не всі емігранти з Азії провалилися на «випробуванні крикетом», як він висловився, — вони вболівають за індійську чи пакистанську команду, коли ті виходять проти англійців. Передовсім його заувага стосувалася другого покоління іммігрантів з Азії чи Карибів, яких він звинуватив у «надщербленій лояльності» — вони ж бо на знак своєї «британськості» мали вболівати за англійську команду! «Коли люди приїздять до нової країни, то їм слід цілком і вповні розчинитись у цій країні», — заявив він.

Аж дух перехоплює від того, наскільки «тест Тебіта», як тепер його називають, просяк расизмом, невіглаством та зверхністю. Чи Тебіт мав на увазі, що іммігранти з Азії мали надихнутися прикладом, який їм подали ми, припхавшись на їхні землі непроханими гостями? А за кого він би порадив вболівати англійським поселенцям в Австралії, яка стала їм рідною домівкою, під час матчу Англія проти Австралії? А як же шотландці та валлійці, що живуть в Англії — за кого їм тримати кулаки? Чи він взагалі знав, що шотландці завжди вболівають за будь-кого, хто грає проти Англії? Так само роблять циніки з «язикатих» класів англійської інтелігенції, в середовищі яких немодно виявляти патріотизм, особливо якщо це стосується спорту. Не кажучи вже про решту англійців, яких коробить від патріотичного запалу і їм ніяково, коли доводиться вболівати за Англію. Невже нас всіх слід позбавити громадянства?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Нет блага на войне
Нет блага на войне

«Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман…» Многие эпизоды Второй Мировой были описаны (или, напротив, преданы забвению) именно с этих позиций. С таким отношением к урокам трагического прошлого спорит известный историк Марк Солонин. В его новой книге речь идет именно о тех событиях, которые больше всего хотелось бы забыть: соучастии СССР в развязывании мировой войны, гибели сотен тысяч жителей блокадного Ленинграда, «Бабьем бунте» в Иванове 1941 года, бесчинствах Красной Армии на немецкой земле, преступлениях украинских фашистов…Автор не пытается описывать эти ужасы «добру и злу внимая равнодушно», но публицистическая страстность в изложении сочетается с неизменной документальной точностью фактов. Эта книга — для тех, кто не боится знать и думать, кто готов разделить со своей страной не только радость побед.

Марк Семёнович Солонин , Марк Солонин

История / Прочая документальная литература / Образование и наука / Документальное / Документальная литература