Читаем Спостерігаючи за англійцями полностью

Як на мене, клуби — це більше про задоволення соціальних, а не практичних чи економічних потреб, і я певна, що право вибору тут теж чимало важить. Англійці не люблять випадкових, невпорядкованих, спонтанних контактів, заведених десь на рівному місці. Ми так не вміємо, нам так незручно. Ми любимо соціалізуватися на впорядкований, організований манер — у спеціально визначених місцях і конкретно відведений для цього час. Там мають бути правила, на які можна понарікати, розпорядок дня, протокол і щомісячник. Поза тим, нам треба прикидатися, достоту як зі спортом та іграми, що насправді до клубу чи товариства йдуть займатися улюбленою справою (складати букети, грати в любительському театрі, займатися доброчинністю, розводити кроликів чи ще щось таке), а соціальні контакти, в які ми там вступаємо, — це вже побічний, другорядний ефект.

Тут вся справа знову у самообмані. Англійці постійно об’єднуються у клуби та спільноти з тих самих причин, що вигадують собі ігри та спортивні заняття: ми потребуємо помічників та фасилітаторів, які б допомогли нам контактувати з іншими людьми та подолати «соціальну не-дужість». Також нам не обійтись без ілюзії, що ми насправді зайняті не тим, чим зайняті — що прийшли сюди заради практичної мети, щоб займатися спільною улюбленою справою, заради якої згуртувалися, бо ж самотужки б не дали ради. Прагматичне пояснення клубної культури англійців, яке подають де Токвіль та Паксман, — дуже англійське у своїй суті. Воно ідеально окреслює ілюзію, але неспроможне її упізнати: реальна мета клубів — соціальні контакти та соціальні зв’язки, які нам дуже потрібні, хоч ми в цьому і не можемо зізнатися навіть самим собі.

Якщо ви англієць чи англійка до самих кісток, то можете не погоджуватися з моїм поясненням. Воно й мені не дуже до вподоби. Мені подобається думати, що я приєдналася, скажімо, до Товариства арабських скакунів і ходжу на зустрічі Чілтернської регіональної спілки, бо в мене є арабський огир і я цікавлюся розведенням та виїздкою арабських скакунів, а також участю у виставках, усіляких заходах та зустрічах з такими ж поціновувачами коней, як я. Мені б хотілось думати, що в університетські роки я приєдналася до лівацької політичної групи і ходила на незчисленні демонстрації, марші та мітинги проти ядерної зброї в силу неухильних переконань та принципів[65]. Авжеж, я цілком свідома того, що робила чи роблю. Мені не йдеться про те, що англійці навмисно заманюють себе до спілкування манівцями. Та якщо не кривити душею, то мушу визнати, що мені подобається відчуття приналежності до спільноти і та легкість спілкування з людьми, що мають зі мною спільні інтереси та зацікавлення. Це не до порівняння із незграбними спробами заговорити з незнайомцями десь у громадському місці чи на заході, де люди зібралися просто, щоб потеревенити, не маючи спільного підґрунтя — хобі, коней чи політичних баталій, — які б спростили процес спілкування.

Якщо ви належите до англійського клубу чи товариства, то можете на мене образитись за те, що я все змішала докупи, ніби й нема ніякої різниці між Товариством Арабських Скакунів та Кампанією проти ядерної зброї, чи там зустрічами Жіночого Інституту або якогось байкерського клубу. Мені прикро, але мушу сказати, що різниця таки справді невелика. Я належала до різних англійських клубів та спільнот, зайцем пробиралася в клуби, щоб зібрати інформацію для дослідження і висновок такий — вони всі на одне лице. Зустрічі регіональних чи дочірніх Товариств арабських скакунів, Кампаній проти ядерної зброї, Жіночих Інститутів та байкерських клубів AHS, CND, WI та MAG («Motorcycle Action Group») послуговуються більш-менш одним сценарієм. Все починається із незграбного англійського привітання, жартів та вступних розмов на тему погоди. Далі — чай, сендвічі чи печиво (а як пощастить, то і те, і те), багато пліток, ще більше ритуальних нарікань і мета-жартів. По тому треба прокашлятись і таки взятися до порядку денного, але без помпезності та офіціозу. Неписані правила велять говорити офіційні терміни на кшталт «розпорядок», «протокол» та «голова» напівжартівливим тоном, щоб було зрозуміло, що ніхто не страждає на надмірну серйозність. А як хто перейнявся власною значущістю і видає довжелезні промови, — а такі зануди точно є в кожному клубі, — то публіка демонстративно закочує очі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Нет блага на войне
Нет блага на войне

«Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман…» Многие эпизоды Второй Мировой были описаны (или, напротив, преданы забвению) именно с этих позиций. С таким отношением к урокам трагического прошлого спорит известный историк Марк Солонин. В его новой книге речь идет именно о тех событиях, которые больше всего хотелось бы забыть: соучастии СССР в развязывании мировой войны, гибели сотен тысяч жителей блокадного Ленинграда, «Бабьем бунте» в Иванове 1941 года, бесчинствах Красной Армии на немецкой земле, преступлениях украинских фашистов…Автор не пытается описывать эти ужасы «добру и злу внимая равнодушно», но публицистическая страстность в изложении сочетается с неизменной документальной точностью фактов. Эта книга — для тех, кто не боится знать и думать, кто готов разделить со своей страной не только радость побед.

Марк Семёнович Солонин , Марк Солонин

История / Прочая документальная литература / Образование и наука / Документальное / Документальная литература