Спостерігаючи за англійцями

Футбольні фанати, найбільші патріоти серед всіх спортивних вболівальників, не страждають від подібних протиріч, коли підтримують своїх на міжнародних чи навіть регіональних матчах. Та навіть вони можуть підтримати небораку, якщо в матчі не грають улюбленці і якщо, особливо якщо, команда-лідер занадто пишається своїми перемогами або демонструє зверхню впевненість у перемозі. Чимало англійських футбольних фанатів усе життя віддано вболівають за безнадійні, горопашні, третьосортні команди — як би погано ті не зіграли, вболівальники нізащо їх не зрадять. У нас є неписане правило, яке велить обрати команду-улюбленицю в юності і вболівати за неї до гробової дошки — нізащо не можна зрадити своїй команді! Можна віддати належне і навіть захоплюватися талантом та вправністю команд-зірок, скажімо, «Манчестер Юнайтед», але вболівати все одно за «Свендон» чи «Стокпорт» — за команду, обрану ще в дитинстві. Не обов’язково вболівати за свою місцеву команду: багато молоді з усіх закутків країни вболівають за «Манчестер Юнайтед», «Челсі» чи «Арсенал». Все зводиться до простого правила: якщо вже вибрали команду, то залишайтеся їй вірними. Примкнути до «Арсеналу» після «Манчестер Юнайтед», бо «Арсенал», як виявилося, грає краще чи ще з якої б там не було причини, не можна.

Кінні перегони — ще одна захоплива англійська субкультура, вивченню якої я присвятила три роки і навіть написала книжку, — мають більше підстав вважатися нашим «національним спортом», ніж футбол. Тут суть не в кількості глядачів, а в тому, що цей вид спорту приваблює більш репрезентативну вибірку населення. На перегонах можна побачити надзвичайно велику кількість прикладів того, як англійці дотримуються правила чесної гри та правила невдах, зрештою, усіх правил англійськості. На перегони англійці з ніг до голови одягаються у народний костюм, щоправда, мова не про одяг, а про поведінку. На перегонах діє унікальний «соціальний мікроклімат» — це поєднання полегшеної (відносно) форми заборон та винятково гарних манер, які вкупі просто не можуть не видобути назовні усі найкращі риси англійців.

Я з’ясувала, що наперекір поширеному переконанню, кінні перегони доводять, що натовпи молодиків цілком спроможні перебувати на одній території, пити літри алкоголю, грати в азартні ігри під прикриттям захопливого спортивного заходу і не те що не побитися, а взагалі не конфліктувати! На перегонах ті самі молодики, чиї агресивність, вандалізм та всілякі безчинства на футбольних суботніх матчах і поза їх межами обросли легендами, не лише не виявляють ані натяку на ці незугарні риси, а ще й перепрошують, коли випадково когось штурхнуть (і, дуже по-англійськи, навіть як хтось штурхне їх), і галантно пропускають жінок вперед.

Клубні правила

Одне протиріччя не дає спокою багатьом англознавцям — як у нас поєднується така сильна тяга до індивідуалізму і непереборне бажання створювати та об’єднуватися у клуби? Як можна одночасно зациклюватися на приватності і на «клубності»? Джеремі Паксмен зауважив, що у на позір замкнутих, зациклених на індивідуальності та приватності англійців є клуби майже на будь-яку тематику: «Є клуби для рибалок, для футбольних фанатів, для картярів, для флористів, для тих, хто вирощує голубів, варить джем, їздить на велосипеді, спостерігає за пташками і навіть для тих, хто їде на відпочинок». Не намагатимуся укласти повніший список — це б зайняло зо півкнижки. Усім англійським хобі присвячено по журналу, — а то й по шість, — і всі вони мають відповідні тематичні клуби, а то й цілі національні товариства з мережею місцевих представництв та дочірніх організацій. Зазвичай в нас є два національні товариства, які поміж собою конкурують і сповідують акурат протилежні погляди у сфері інтересів. Більшість часу вони тільки тим і займаються, що радісно чубляться і тузяться один з одним.

Паксман, в товаристві де Токвіля, дивується «як англійцям вдається одночасно бути такими індивідуалістами і весь час організовуватися у клуби та товариства, як в одних і тих же людях може поєднуватися бажання об’єднуватися і бажання відділятися?». Здається, Паксман пристає на прагматичне, скупе пояснення де Токвіля, буцімто так склалося історично, що англійці завжди формували союзи, щоб спільними зусиллями досягти того, що їм було недоступне поодинці. Він також наголошує, що вступати чи не вступати у спілку — це завжди справа особистого вибору.