Спостерігаючи за англійцями

Пани з вищих класів впадають у крайнощі, коли йдеться про дотримання правила «не виділяйся» — вони не лише зливаються з натовпом (тобто один з одним), а ще й вписуються у навколишнє середовище: такий собі висококласний камуфляж — брунатно-зеленаві барви — на природі; строгі сірі та сині костюми у тонесеньку смужку — у місті. Одягнутися у «міське» вбрання за містом — це серйозний соціальний заблуд, при чому як для чоловіків, так і для жінок. У певних колах старих і величавих землевласників-аристократів табу на «міське» поширюється на все, що хоч приблизно можна назвати модним: на їхню думку, чим старомодніше і непоказніше вбрання, тим вищий соціальний статус.

Дрес-код та англійськість

Хай йому грець. Здається, одяг — це ще одна халепа для англійців, ще один «лайфхак для виживання», з яким у нас не все гладко. Якщо строгі правила — офіційна уніформа чи уніформа племінних культур — відсутні, то мова одягу в нас, у кращому випадку, з помилками, а в гіршому — взагалі недорікувата. Безумовно, декілька винятків таки є — знайдеться якась пара англійців та англійок, які вільно володіють мовою одягу. Та на загал як народ ми цією мовою бекаємо і мекаємо. Отож маємо більше доказів «соціальної не-дужості» англійців, якщо ще була потреба щось доводити. Скидається на те, що ця риса є однією з наших найяскравіших національних рис.

Спроба препарувати дрес-код англійців також допомогла мені зрозуміти «зсередини» один цікавий стереотип — буцімто англійці страшенно ексцентрично одягаються. Як з’ясувалося, зблизька наша славнозвісна ексцентричність виглядає не так, як би нам цього хотілося — наша манера одягатися не така вже й індивідуальна, оригінальна та креативна.

Все, що ми звикли називати англійською ексцентричністю, при ближчому знайомстві виявляється стадним конформізмом. А втім, ми принаймні визнаємо і цінуємо оригінальність — принаймні, можемо пишатися колективним ексцентризмом вуличної моди.

Все йде як по маслу, коли ми, одягнувшись «за правилами», можемо трошки побунтувати проти цих правил — на догоду суто англійському хисту до самовисміювання ми відмовляємося від надмірної серйозності. Можливо, нам бракує красномовства у вбранні, яке притаманне іншим націям, і наша манера одягатися сміховинна, та, на щастя, ми маємо почуття гумору і вміємо із себе посміятися.

Правила їжі

1949 року угорський комік Джордж Мікеш дуже влучно сказав, що «європейці мають гарну кухню, англійці ж — гарні манери за столом». Пізніше, 1977 року, він спостеріг незначне покращення кухні і чималий занепад манер. Втім, англійська їжа його не вразила, і він визнав, що манери «все ще пристойні».

Коли Пол Річардсон, письменник-мандрівник, повідомив друзям-іноземцям, що планує півтора року присвятити вивченню британської гастрономії, то одразу довідався, що майже через тридцять років коментар Майкза все ще відображає огульне уявлення про англійську кухню. Друзі з Іспанії, Франції та Італії, каже він, запевнили, що британської гастрономії просто не існує — для цього потрібна палка любов до їжі, а чого в англійців нема, того нема. Вони зауважили, що «стосунки англійців з їжею трохи схожі на подружнє життя без любові».

Серед потоку плачів, які я вислухала від іноземних друзів та інформаторів, був один цікавий факт — англійці ставляться до їжі як до винагороди, а не як до права. Ще вони сказали, що в нас немає гідної локальної кухні; сім’ї вже не збираються разом за столом, а напихаються нездоровою їжею перед екраном телевізора; раціон складається переважно із солоних та солодких перекусів — чіпсів, смаженої картоплі, шоколадних батончиків, напівфабрикатів, піци, розігрітої у мікрохвильовці, та всякого іншого непотребу. Навіть ті, хто цікавляться їжею і можуть собі дозволити якісні продукти, не мають ані часу, ані сил піти на закупи і приготувати страви зі свіжих продуктів, як це зазвичай роблять в інших країнах.

Власне, критики мають рацію. Та лише наполовину. Наполовину праві й ті, хто дотримується кардинально протилежної позиції, наприклад, активісти новомодного руху «Cool Britannia», які запевняють буцімто англійська кухня змінилася до невпізнання, а Лондон став гастрономічною столицею світу, де їжа є новим рок-енд-ролом, а самі англійці — нацією гурманів та «фуді» і т. д.