Спостерігаючи за англійцями

Дорослі жінки (чужі): жодних сліз, або один раз під час служби. Вираз обличчя — сумний / співчутливий. Усмішки сумні / схвильовані.

Хлопчики (близькі родичі / друзі): дуже маленькі діти (до десяти років, скажімо) можуть плакати без обмежень; старші хлопці — один схлип під час служби. Усмішки мужні.

Хлопчики (чужі): див. дорослі чоловіки (чужі).

Дівчатка (близькі родичі / друзі): для маленьких діток обмежень нема; старшим дівчаткам можна згрубша перевищити квоту сліз для дорослих жінок вдвічі. Усмішки мужні.

Дівчатка (чужі): можна і не плакати, але трохи сліз і схлипувань під час служби допустимі.

Заборона на гумор, послаблення табу на серйозність та квота на сльози, окрім щирого смутку, робить англійські похорони вкрай неприємними. Нам слід вимкнути гумор, виражати емоції, яких ми насправді не відчуваємо, і, навпаки, стримувати ті, які відчуваємо. А поза тим, смерть англійці сприймають як щось дуже незручне і неналежне, щось таке, про що краще не думати і не говорити. Наша інстинктивна реакція на смерть — заперечення, ми намагаємося ігнорувати її і прикидатися, що такого не буває. А на похороні це доволі непросто.

Не дивно, що ми втрачаємо дар мови, штивніємо і ніяковіємо. Під рукою ж в нас немає заготованих рятівних фраз та жестів (особливо у середовищі вищих класів, які вважають усілякі наперед заготовані втішання прерогативою «низів»), тож ми не знаємо, що казати і куди подіти руки, все закінчується бурмотінням «прикро», «сумно» і «не знаю, що сказати», а також неоковирними обіймами та дубовими поплескуваннями по плечах. Незважаючи на те, що більшість похоронів можна назвати «християнськими», насправді про релігію там зовсім не йдеться, тож всі апеляції до Бога та загробного життя є абсолютно неприйнятними, хіба б ви точно знали, що маєте справу з віруючими людьми. Якщо небіжчику / небіжчиці було за вісімдесят (чи хоча б сімдесят п’ять), то ми ще можемо вичавити із себе, що він чи вона «прожив / прожила довге життя» — і на поминках прийнятний навіть делікатний гумор. За інших обставин нам не залишається нічого, крім мовчазних похнюплених рукостискань та промовистих важких зітхань.

Священикам та тим, хто виголошує поминальну промову, пощастило — в них є кліше. Фрази, якими священик характеризує померлих, є таким собі кодом. Про мертвих не можна говорити погано, але всі знають, що фраза «душа компанії» — це евфемізм до слова «пияк»; «не терпіла глупоти» — це спосіб ввічливо сказати, що покійниця була злою, буркотливою старою поганкою; «щедро обдаровувала любов’ю» — означає, що пані була розпусною лярвою; «закоренілий холостяк» — означає, що пан напевне був гомосексуалом.

Правило привселюдних плачів

До речі, про шаблонні фрази: усі газети, журнали, радіо та телеканали назвали нашу реакцію на смерть та похорон Діани, Принцеси Уельської, «безпрецедентним публічним виявом скорботи». Кожен, абсолютно кожен, журналіст вжив цю фразу — аж дрижаки брали від того, як вони в унісон говорили чи писали одне і те ж. Я вже писала, що цей буцімто не англійський «плач» полягав переважно у впорядкованому, тихенькому і чемному стоянні в чергах, але «Після Діани» медіа просто прикипіли серцем до цієї фрази — «публічний вияв скорботи» — і з цього часу пхають її всюди, де годиться і не дуже.

Набагато спокійнішу реакцію (яка теж, чомусь, полягала переважно у вистоюванні в чергах) на смерть Королеви-Матері також назвали «публічним виявом скорботи». Так само назвали і не таку емоційну реакцію на смерть колишнього гітариста «Бітлз» Джорджа Гарізона. Кожного разу, коли підліток чи дитина помирає насильницькою смертю або гине за надзвичайних обставин, десятки друзів та співчутливців покладають квіти перед будинком, школою, церквою загиблого / загиблої. Тепер це називається «публічним виявом скорботи». Майже всі, чия смерть привернула увагу громадськості, можуть тепер мати не багато і не мало, а «публічний вияв скорботи». За винятком хіба тих, кого вже ну дуже не любить громадськість.

Календарні обряди та інші ритуали зміни стану

Календарні обряди — це великі свята на кшталт Різдва та Нового року, які святкують з року в рік в конкретно визначений час, а також інші свята, як-от Великдень, Маївки, Свято урожаю, Геловін, Ніч Гая Фокса, День матері, День Валентина та Банківські канікули. Також до цієї категорії я зараховую літні вакації, оскільки вони мають сезонний, а відтак і календарний, характер, хоч і вони не прив’язані до конкретних дат. (Якісь буквоїди можуть заперечити, що літні канікули не є, грубо кажучи, «обрядом», принаймні точно не таким, як Різдво чи Свято урожаю, однак я стою на своєму і згодом поясню чому.) Сюди я включаю щоденні / щотижневі ритуали зміни стану від роботи до відпочинку і навпаки: ритуал походів до пабу після роботи, про який я вже детально писала в одному із попередніх розділів про роботу.