Спостерігаючи за англійцями

В усіх культурах світу присутні дві форми ввічливості, та завжди одна з них переважає. В англійській культурі домінує «негативна ввічливість», в той час як американська тяжіє до більш відкритої, інклюзивної «позитивної ввічливості». Таке розмежування, певна річ, дуже умовне, і все залежить від класових та субкультурних відмінностей в межах культури. Однак, скидається на те, що туристи із «позитивноввічливих» культур частіше не розуміють англійців і болісніше реагують на нашу «люб’язну» прохолодність. А туристи із подібних нам, стриманих культур реагують не так критично (Браун та Левінсон зараховують до «негативноввічливих» культур Японію, Мадагаскар, а також певні касти в Індії).

Експерименти зі штовханиною і правило рефлекторного «перепрошую»

Отож берімося за експерименти із штовханиною. Декілька чудових пообідь я присвятила експерименту — випадково-навмисно штурхала людей в автобусах та інших людних місцях (двірцях, станціях метро, автобусних зупинках, торгових центрах, на перехрестях та ін.). Я перевіряла, чи люди казатимуть мені «перепрошую». Багато інформаторів — і місцеві, і туристи — казали, що наша звичка «рефлекторного перепрошую» особливо їх вразила і є дивовижним наочним прикладом англійської ґречності. Та й я особисто не раз ту ґречність випробувала на собі. Однак, мій обов’язок науковиці велить протестувати теорію на практиці — провести один-два експерименти в полі.

Штовханина стартувала не аж так, щоб вдало. По суті, перші штурхання вийшли доволі успішними, бо мені вдалося їх замаскувати під випадкові зіткнення[44], та я все зіпсувала, коли випалила вибачення першою, не давши людині й слова сказати. Вийшло як завжди — я протестувала свою англійськість: з’ясувалося, що як тільки я зачеплю людину, хай навіть ледь-ледь, то одразу автоматично кажу «вибачте». Після декількох фальстартів я врешті-решт спромоглася подолати мимовільний рефлекс: перш ніж буцнутися в когось, я закушувала губу — сильно і досить боляче. Відпрацювавши техніку, я взялась за науковий аспект експерименту — намагалася штовхати лише типових представників певних класів і тільки у відповідних локаціях. На мій подив, англійці виправдали свою репутацію: приблизно з 80 відсотків жертв «перепрошували», коли я на них наскакувала, — навіть тоді, коли зіткнення було явно з моєї вини.

Варіанти відповіді іноді трохи видозмінювалися: я виявила, що старші вибачалися трохи частіше, аніж молодші (найрідше перепрошували хлопці у старшому підлітковому віці, особливо, коли йшли компанією); у британців азійського походження рефлекс вибачень розвинутий сильніше, аніж у афро-британців та вихідців із країн Карибського басейну (мабуть, тут суть у відголосках тенденцій негативної ввічливості в індійській культурі, адже вибачатися першому — це очевидний вияв ввічливості, яка одразу дає зрозуміти, що особа не хоче нав’язуватись і порушувати чужі кордони). Та ці відмінності незначні, адже більшість «штурхнутих» — незалежно від віку, класової приналежності та етнічного походження перепрошували, коли я «випадково» їх таранила.

Результати експериментів слід було перевірити і в інших країнах: а то ми мало (чи й нічого) не довідалися б про феномен англійськості, якби результати за кордоном були тотожними до внутрішніх результатів. Тож я провела серію «контрольних експериментів» і навмисно активно таранила людей у Франції, Бельгії, Італії, Росії, Польщі та Лівані. Для того, щоб забезпечити репрезентативну міжнародну вибірку, я ще й штовхала туристів різної національності (американців, німців, японців, іспанців, австралійців, скандинавів), яких відслідковувала у туристичних пастках Лондона та Оксфорда. Лише в японців (як несподівано!) я виявила щось схоже на наш перепрошувальний рефлекс, та з ними навдивовижу складно експериментувати — надто вже вправно ухиляються від зумисних наскоків[45]. Не те, щоб зіткнення з представниками інших національностей були неприємними чи ми розходились непривітно, ні, більшість казали «Обережно!» чи «Стережись!» (або ж відповідник рідною їм мовою), багато хто реагував привітно, простягав руку допомоги, щоб не дати мені впасти, іноді, перш ніж рушити далі, вони співчутливо перевіряли, чи я не поранилася. Та скидається на те, що автоматична відповідь «перепрошую» притаманна лише англійцям.

Джордж Орвел казав, що англійці — це «невиправні гравці, вони п’ють стільки пива, скільки їм дозволяє зарплатня, вони жити не можуть без непристойних жартів і, мабуть, матюкаються гірше за всіх на світі». А втім, на противагу він підсумовував, що «либонь, найвизначальніша риса англійської культури — ґречність». На підтвердження він розповів про доброзичливість кондукторів та полісменів, що ходять без зброї, і навів у приклад такий факт: «В жодній країні, населеній білими, не вийде так легко зіштовхнути людину з тротуару, як тут». І справді, якщо ви спроможетесь зробити це більш-менш акуратно, то вони ще перепросять за те, що гепнулись у рів.