Сварлива рок-зірка в літах

Зауважте собі, вони не сміялися, коли ми всі стояли на вулиці біля готелю з сумками о п'ятій ранку. Останнім ударом було, коли менеджер вийшов із оцінкою, скільки коштуватиме збиток – у нас було Золоте Правило, що якщо хтось коли-небудь завдав будь-якої шкоди, він платить за це особисто, це не регулювалося з фонду гурту.

Коли хлопці почули вартість, я випадково почув, як один із них прошепотів:

- Варто кожного пенні!

Одним із незмінно веселих аспектів гастролей є команда – ви можете зустріти всілякі дивні та чудові персонажі. Вони встають першими й лягають останніми – хлопче, чи багато вони працюють, а ми, група, чи винагороджуємо їх повагою та величезними зарплатами?

Звичайно ж, ні.

Дозвольте мені розповісти вам про одного з моїх улюблених членів команди, Роуді-Затичку (Plug the Roadie).

Кого б ви не призначили головою дорожньої бригади, він підбере решту команди. Це має сенс, тому що вони, швидше за все, виберуть людей, якими вони задоволені та знають, що вони добре виконають роботу. Пізніше, у другій половині 1980-х, технології просунулися настільки, що ці хлопці в команді повинні були мати вищу кваліфікацію, і це було дуже сумно, тому що багато членів гастрольної команди (роуді) старої школи просто відійшли на другий план.

Я не знаю, що зрештою сталося з Плагом, але я знаю, що він був одним із наймиліших хлопців, яких би вам хотілося зустріти.

Однак він знав про проведення гастролів стільки ж, скільки Папа римський знає про презервативи. У мене є два неприємних спогади про Затичку. Перший з них: ми були в турі, і хлопець на ім’я Великий Ян відповідав за команду – він був дуже вимогливим і з тих пір зробив собі велике ім’я в бізнесі, будучи тур-менеджером для AC/DC та інших груп такого профілю. Він надзвичайно добре справлявся зі своєю роботою. Хочу чітко заявити, що Ян успадкував Затичку, а не вибрав його. Плаг, благослови його Господь, іноді міг бути трохи незграбним.

Одного вечора я проходив по сцені мерії Ньюкасла, розмовляючи з Яном про якусь технічну проблему. - Отже, Рік, у нас тут є один варіант…

…коли стійка під мікрофон вискочила з підлоги під передньою частиною сцени і вдарила Яна по голові. Великий Ян не моргнув оком і просто продовжував говорити зі мною, ніби нічого не трапилося…

- …Або ж можна зробити ось так…

… І поки він говорив, він нахилився наліво і, здавалося б, не дивлячись, схопив Затичку за комір. Він жодного разу не глянув на нього, тому бідолашний старий Плаг просто висів, як фазан, підвішений у підвалі.

- …Це залежить від тебе, Рік, — продовжив Великий Ян. - Е-е, Рік, будь ласка, вибач мене на хвилинку, — і з цими словами він вдарив Затичку по голові вільною рукою, а потім скинув його зі сцени.

Після чого він повернувся до мене і продовжив говорити.

Коли ми зійшли зі сцени праворуч, знизу біля ями для фотографів долинув тихий голос…

- Вибач, Ян.

Інший чудовий спогад, який у мене залишився про Плага, пов’язаний з великим туром по стадіонам з Yes. Ми працювали з дуже розумною людиною на ім’я Майкл Тейт, геніальним австралійцем, який розробив одні з найкращих освітлювальних установок у світі. Йому довелося наглядати за командою, коли та снувала навколо цих арен, встановлюючи надзвичайно складні освітлювальні установки, як генерал, який стежить за своєю армією. Ми говоримо про команду з восьми десятків людей та восьмигодинну збірку – це серйозні речі. Команди працювали вісім годин, потім вісім годин відпочивали, і всі бригади мали кольорове кодування, наприклад, чорні футболки для сцени, жовті для освітлення, червоні для звуку тощо, оскільки це була така велика операція. Майкл сидів десь високо, щоб мати найкращу точку огляду, і час від часу викрикував інструкції та накази, координуючи ці величезні зусилля.

Саме зі свого місця серед богів Майкл зробив одне з моїх улюблених, на всі часи, висловлювань на один рядок.

- Стіве, ці мікрофони надто близько до гучномовців; вони заведуться . . . Пол, у нас є ще місце для барабанів? . . . Джефф, Джефф, ми можемо провести тест на цій гітарі? . . . і Затичка . . . що б ти не робив, ти робиш це неправильно.

Однією з речей, які я завжди робив і досі роблю перед початком туру, було влаштувати сумісну вечерю для групи та гастрольної команди. Під час мого туру 1984 року, коли всі закінчили репетиції, ми попрямували до "Warwick" у Мейда-Вейл, де почалася досить сильна пиятика.

Я хотів би зрозуміти зв’язок між надмірним вживанням алкоголю та неоновою вивіскою у твоїй голові з написом "ТИ ПОВИНЕН ЇСТИ КАРРІ". Це дивовижно, чи не так? Ну, ось що сталося: ми всі двадцять чи близько того людей пішли до індійського ресторану за рогом. Офіціанти дуже люб'язно зіставили всі столи разом, хоча можна було бачити, що вони були явно боялися того, що ми можемо зробити.

Підійшов офіціант і запитав, чи готові ми замовляти.

- Так, — сказав я. - Для початку, будь ласка, принесіть двісті поппадамів.