Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Не те що попередник Єжова, Ягода, утримувався від терору, — його причетність до нього переконливо доведена в попередній частині цього розділу. У квітні 1936 р. Ягода навіть запропонував Сталіну розстріляти всіх звинувачених у тероризмі троцькістів. У травні його пропозиція була схвалена постановою Політбюро[1087]. Саме за його керівництва НКВС у серпні 1936 р. відбувся той перший суд у Москві — над Зинов’євим, Каменевим та іншими відомими опозиціонерами; їх розстріляли одразу після оголошення вироку. А проте влітку 1936 р., коли Ягода отримав свідчення колишніх троцькістів, явно вибиті тортурами, про існування «троцькістсько-зинов’євського блоку», він не повірив цьому і сказав: «Чепуха, ерунда, не может быть»[1088]. Як наслідок — втратив посаду. 1938 р. його прилучили до справи Бухаріна і розстріляли.

Ще до нового призначення Єжов як голова партійної Контрольної комісії брав активну участь у переслідуванні колишніх опозиціонерів. Улітку 1936 р. Єжов написав чернетку секретного циркуляра, в якому доводив, що вбивство Кірова — це справа троцькістсько-зинов’євського блоку. Сталін виправив цю чернетку, додавши, що блок мав на меті вбивство Сталіна, Ворошилова, Кагановича та інших керівних осіб. Таємний циркуляр, розісланий наприкінці липня 1936 р., сповіщав про конспіративні зв’язки блоку з іноземними шпигунами і найманцями[1089]. Єжов став сталінським катом.

На думку Єжова і Сталіна, навіть колишні давні товариші Леніна були мерзенними злочинцями, що хотіли продати країну й народ іноземцям заради власних політичних цілей. Політичний тероризм та шпигунство стали лейтмотивом великого терору. Його жертв майже неминуче проголошували «ворогами народу». Класово нейтральна концепція «ворогів народу» була ідеальною конструкцією, що охоплювала всіх «терористів» та «шпигунів» незалежно від їхнього класового походження та ідеологічних переконань. У червні 1937 р. Сталін сказав, що всіх, навіть «наших людей», слід перевіряти, чи вони не замасковані вороги. За Сталіним, Радянський Союз перевершив буржуазні країни в усіх сферах, крім однієї — розвідувальних операцій; тому він наголошував на посиленні служб розвідки[1090]. Це він казав тоді, коли таємна поліція вже мала моторошну репутацію. На думку Сталіна, якщо всього п’ять відсотків звинувачених — справді вороги, то й це хліб[1091]. Хрущов згадує, що Сталін казав: «Якщо в доносі є 10% правди, це вже позитивний факт»[1092].

Ані в жодній справі не було переконливих доказів тероризму чи шпигунства тих начебто ворогів народу. Дуже повчальні свідчення Молотова, який разом зі Сталіним підписував багато наказів про страту. Одним зі звинувачень на сенсаційному «Кемерівському процесі» у Новосибірську в листопаді 1936 р. була спроба замаху на Молотова, який перед цим побував у Сибірському вугледобувному районі. 1972 р. Молотов згадував, що в спробу замаху важко було повірити, але про неї точилося багато розмов і ходило безліч пліток[1093]. Молотов також зазначає, що фантастичні самовикриття багатьох звинувачених (як-от Бухаріна, Рикова і Ягоди) на показових процесах були сміховинними: вони й далі вели боротьбу проти партії (тобто Сталіна), намагаючись зробити свої признання неймовірними[1094]. Але, за Молотовим, сталінський терор проти «ворогів народу» був виправданий однією елементарною причиною: «Тільки б утримати владу»[1095].

Справді, Сталін намагався будь-що-будь утримати владу в умовах дедалі загрозливішого міжнародного становища. Як слушно відзначив Адам Улам, вступ гітлерівських військ у Рейнську область 7 березня 1936 р. став переломною подією. Цей крок був брутальним порушенням Версальського договору і дав світові ясний сиґнал, що Гітлер збирається почати війну в Європі.

Здається, саме ця подія спонукала Сталіна і Єжова «шукати й викорінювати зраду ще ширше й систематичніше, ніж раніше». «Дурницею було б думати, — зазначає Улам, — що всі ті Зинов’єви, Бухаріни і Радеки тепер не можуть потай мати тих самих почуттів», які були властиві Ленінові та його однодумцям, про причини поразки царського уряду в Першій світовій війні. Улам стверджує: «Є досить переконливі непрямі докази, що ідея фізичної ліквідації всіх своїх противників у лавах партії з’явилась у Сталіна після Рейнської кризи»[1096].

Сталін не зупинявся ані перед чим, щоб тільки втримати владу. Задля цього, а також аби відвернути війну бодай на певний час, 1939 р. він зважився навіть укласти договір про ненапад зі своїм архіворогом Гітлером. Ще раніше, в 1936–1937 рр., у розпал своєї терористичної кампанії проти німецьких та японських шпигунів, він надсилає свого представника до Німеччини, щоб той вивідав можливості зближення[1097]. Водночас він намагався переконати партію, що давні товариші Леніна були гітлерівськими найманцями. Щоб надати цій заяві більшої переконливості, Сталін оголосив, що альянс Троцького і Зинов’єва з Гітлером засвідчує, що «немає нічого дивного в людському житті»[1098].