Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Як великий індустріальний реґіон, Донбас став домівкою для багатьох відомих організаторів промисловості. Багато з них загинуло під час кампанії терору. Від літа 1936 р. захист з боку комісара важкої промисловості Орджонікідзе та місцевих керівників партії, як-от Саркісова, вже був неефективним[1113]. Орджонікідзе зазнавав страшного тиску, спричиненого лавиною репресій проти його підлеглих. У лютому 1937 р. він покінчив життя самогубством. Керівництво Донбасу ще від 1935 р. звинувачували в тому, що в реґіоні перешкоджають запровадженню стахановських методів праці. Але стахановський рух мав свій побічний ефект, бо перевиконувати норми силкувалися за всяку ціну, нехтуючи правила техніки безпеки. Питання безпеки на робочому місці було вкрай гострим для кожного, надто в таких галузях, як вуглевидобування і металургія, де траплялося дуже багато нещасних випадків. Мисливці на ворогів народу зі шкури пнулися, щоб кожен нещасний випадок інтерпретувати як акт шкідництва.

Аварії — не рідкість у Донбасі. Про всі смертельні випадки при аваріях повідомляли до Москви. Матеріали архівів засвідчують болючі факти. 7 жовтня 1936 р. від вибуху газу загинуло п’ять чоловік на «Донбас-антрациті». Через десять днів ще один вибух газу забрав життя одинадцяти шахтарів в «Артемвугіллі». 28 листопада аварія у стовбурі шахти коштувала життя п’ятьом шахтарям[1114]. (Майже через рік, 17 листопада 1937 р., згідно з рапортом у Москву, випадки загибелі робітників внаслідок аварій стали ще частішими. На одній шахті робітника роздушила шахтна кліть. На другій шахтаря вбив шматок породи. Ще на одній шахтаря переїхала вагонетка. В об’єднанні «Макіївкавугілля» робітника вбило електричним струмом. В «Артемвугіллі» вибійник загинув під шматком породи)[1115]. На початку 1937 р. збільшення кількості аварій із смертельними наслідками змусило Вишинського переглянути всі випадки виробничих аварій з 1934 р., з’ясовуючи, чи не було там ворожих дій[1116]. Перегляд буцімто підтвердив, що збільшення кількості аварій — це результат «шкідницької діяльності ворогів народу»[1117]. А ще раніше, навіть до перевірки, на пленумі ЦК партії в грудні 1936 р. Єжов сказав, що деякі керівники вугільної промисловості були шкідниками, мали намір викликати невдоволення робітників діями уряду, влаштовуючи для цього аварії. За Єжовим, вони вважали робітників за худобу, чиє життя нічого не варте[1118]. Глибоко стривожений усім цим, за два тижні до самогубства, Орджонікідзе мав розмову із співробітниками Комісаріату важкої промисловості. Він нагадав їм про давні царські часи, коли при загибелі бодай кількох чоловік «ворушилася» навіть «чорносотенна Державна дума»; дехто з присутніх, старі більшовики, мають це пам’ятати. А тепер гине двадцять чоловік, їхні тіла відкопують, ховають і повідомляють, що настрій робітників піднесений. Насправді ж нічого такого немає, робітники просто отупіли. Аварії раз у раз трапляються, але ніхто не відповідає за них. Тому гине ще більше людей[1119].

Проте не можна сказати, що за аварії ніхто не відповідав. Ніхто не хотів відповідати, і тому звинувачували кожного. Боячись бути звинуваченими в захисті ворогів народу, чимало керівників разом із судовими органами й прокуратурою вдавалися до масових репресій кадрів середньої ланки — інженерів і техніків. На одній шахті віддали під суд усю адміністрацію[1120]. Це стало таким поширеним явищем, що у травні 1937 р. ЦК партії засудив цю практику[1121]. Є свідчення, що 70% звинувачених були врятовані втручанням ЦК[1122]. Це втручання, своєю чергою, згодом оголосили троцькістським маневром, щоб попсувати заводи і шахти й перекласти вину на невинних людей[1123]. Отже, ставало дедалі незрозумілим, хто ж насправді був «ворогом народу»? Як сказав Сталін, немає нічого дивного в житті. За всіма показниками, 1937 р. трудова дисципліна серйозно знизилась[1124], а це своєю чергою заохотило мисливців на ворогів.