Таємниця забутої справи

Згадувала розмову Василя з приятелем, яка уже майже повністю вислизнула з пам'яті, намагалася віднайти в ній що-небудь важливе для себе. Здається, Віктор скаржився, що треба лагодити мотоцикл, що машина завжди барахлить невчасно, як от і минулого літа, коли відпочивав в університетському таборі. Василь тоді приїхав до нього і замість того, щоб купатися і рибалити, вони два тижні морочилися з цією тарадайкою.

Якщо Василь їздив до Віктора в університетський табір, то можливо, що й Віктор вчиться в університеті! Але на якому курсі, на якому факультеті?

… В університеті працювала тільки приймальна комісія. З Лесею ніхто не хотів розмовляти. Від неї відмахувалися І, коли вона почала наполягати, роздратовано нагримали:

— Та ви розумієте, дівчино, чого просите? Ми по горло завалені роботою, ви що — не бачите?! Це не наша справа, йдіть в адресний стіл. Йдіть, йдіть, не стійте тут, ви заважаєте…

В адресному столі вона назвала прізвище і ім'я Віктора. По батькові не знала, вік зазначила «на око» — двадцять три — двадцять п'ять років.

— Люба дівчинко, ми не можемо так шукати, — відповіли їй, — за такими неповними даними. Яковенко — прізвище дуже поширене.

— Але зрозумійте, йдеться про врятування людини! — і Леся заплакала у відчаї.

Зрештою, над нею зглянулися, дали декілька адрес, телефонів і випровадили із словами: «Шукайте. Нехай щастить!..»

Розмінявши двадцять копійок на двокопієчні монети, вона вбігла у найближчу телефонну будку і почала дзвонити. У руках був папірець із шістьма номерами телефонів, а адрес було ще більше! Будь-що-будь — порятунок у дії. Адже під лежачий камінь і вода не тече. Набрала перший номер і, завмираючи серцем, попрохала Віктора.

— Віті дома немає, — відповіли їй, — поїхав до Криму. Буде за тиждень… Що переказати йому?

— Ні, нічого… Я потім подзвоню… Пробачте…

Другий Віктор виявився не тим Віктором, хоч і був удома. Він відразу повідомив, що закінчує електромеханічний технікум, і, якщо вона буде наполягати таким приємним голосом, вступить до університету. А, до речі, чи не погодиться вона увечері поговорити з ним на цю хвилюючу тему не по телефону?..

Леся з досадою почепила трубку. Третій Віктор був… він!..

Спочатку Леся навіть не повірила, що таке буває: коли вже не чекаєш і дієш за інерцією, навмання — раптом чудо! Те саме чудо, на яке вона тільки й надіялась. Вітя сказав, що пам'ятає її, через три години буде вільний, отже, зможуть поговорити.

Вони зустрілися біля кафе «Червоний мак» і пішли Володимирською гіркою вгору, у фіолетову надвечірню тінь. Сонце повільно сідало, зрізаючи косими променями верхівки дерев, випростуючи на землі рухливі тіні від каштанів, лип, лав і людей, створюючи під ногами казковий світ — тіньовий театр велетнів.

Цей чарівний світ прийняв і Віктора з Лесею, визначивши їх довгими темними смугами, що повзли вгору по алеї. Вони сіли на одній із самотніх лав, подалі від пенсіонерів, котрі збилися біля шахових дощок. Леся дорогою встигла розповісти про біду, яка сталася з Василем, про свої переживання і тепер чекала, завмираючи від страху, що й Віктор відмовиться допомогти.

Хлопець серйозно вислухав Лесю, сидів, весь напружившись, на краєчку лави, приголомшено поглядаючи вздовж алеї. Зморщивши лоба, ніби зважував усе, що почув.

— Я знаю одну дівчину, — нарешті сказав тихо, — я не певен, що вона бачила Василя, але чого на світі не буває. А раптом!.. — «Тільки чого ж це Василь сам не скаже, якщо бачився з нею?» — подумалося Віктору. Проте відступати уже ніяк було. — Вона вчиться на моєму курсі… Звуть Людою, — закінчив трохи розгублено.

Він не знав, що можна, а чого не можна говорити їй, цій сіроокій дівчині, яка так жадібно, нахилившись усім тілом уперед, слухає його, але розумів, що йдеться не про якісь особисті порахунки Лесі з подругою Василя, а про життя товариша. Сказав усе, що міг, не згадавши, проте, нічого про взаємини Василя з його однокурсницею.

— Точної адреси не знаю. Живе на новому масиві, десь у Дарниці. Прізвище її Шпакова. Люда Шпакова.

— Знову, значить, до адресного столу, — мало не застогнала Леся, — і знову з неточними даними. Та й хто знає, чи бачила вона Василька того дня… Баба надвоє ворожила…

— Справа в тому, що зустрічав я їх разом, і до того ж недавно, — нерішуче почав Віктор. — З ними, правда, ще якісь хлопці були, їх я не знаю, — поспішив додати. — Отже, Люда, може, й могла його бачити… Всі повиїжджали на літо, а вона, я чув, у Києві залишилася. У неї і телефон вдома є, правда, я його не знаю. От дурень! — раптом скрикнув. — Костя, друг мій, напевне, знає телефон Шпакової — живуть вони десь близько і до сесій завжди разом готуються. Ти почекай, я йому подзвоню зараз і спитаю.

І він покинув Лесю одну, а вона подумала, що, мабуть, і ця нова знайома нічого не підкаже корисного.