Таємниця забутої справи

Скільки імен своїх знайомих дівчат називав їй у розмовах Василь, але — Люда? Ні, такого імені вона не чула! А може, просто забула чи не звернула уваги?.. Та байдуже, треба почекати, раптом це той єдиний шлях серед тисячі оманливих, який приведе до мети. Усе, що відбувається зараз із нею, — лотерея. Не треба гадати, виграє її квиток чи ні, — треба чекати.

Хвилин за десять прибіг захеканий Вітя, ще здалеку радісно махаючи папірцем.

— Ось тобі Людчин телефон і адреса! З тебе могорич, не забудь. Ледве додзвонився. Тобі щастить. Треба тільки спочатку довідатися, чи вдома вона…

Трубку зняла Люда. Леся, стримуючи хвилювання, спитала:

— Людо, це ви?

— Я. Слухаю вас.

— Здрастуйте. Ви мене, певне, не знаєте, мене звуть Лесею.

— А… Леся… Ну, здрастуйте, Лесю. То чого ж вам від мене треба, Лесенько?

Леся здивувалася цьому тону, звідки ж було їй знати, що дзвонить до жінки, котра знає її ім'я, котра вважає її своїм найлютішим ворогом, що відібрав у неї коханого, що примусив її цілісінькі ночі метатися в ліжку, обливаючи подушки слізьми. До того ж Люда була переконана, що Леся теж знає все, сміється з неї, а тепер ще й набралася зухвальства подзвонити. Але вона відповість їй зараз як слід!

— Чого ж ви замовкли? Я питаю, чого вам іще треба від мене?

— Іще? Я вас не розумію. Мені необхідно лише дізнатися, чи бачили ви Василя Гущака десятого липня?

— Ах, он воно що! А вам до цього яке діло? Спитайте в нього — нехай сам і розповість вам. Ви занадто цікаві,

— Людо, це не просто цікавість. Але, пробачте, я не розумію, чим заслужила такий тон. Я вас не знаю, ви мене, очевидно, теж… Може, з кимось сплутали?

— Ні, гадаю, що не сплутала… Не розумієте, чому такий тон? Дивно. А який же ви хотіли?.. Ну гаразд, приїздіть. Якщо вам це потрібно, я поясню. Дати адресу?

— Адреса у мене записана. Але тільки, благаю, одне слово — ви бачили Василя у той день? Ви пам'ятаєте — десятого, в понеділок?

— Цей день я дуже добре пам'ятаю. На все життя запам'ятала. Так. Бачила його, виразно бачила обома очима і навіть дуже добре чула… Але приїздіть, приїздіть… коли так хочете…

У трубці почулися короткі гудки.

Чому розмова була такою тяжкою? Немов перемовлялися через глуху стіну… Але це дрібниці порівняно з тією звісткою, яку почула!

Леся вискочила з телефонної будки, уткнулася носом у Вік-торове плече, щасливо засопіла, не знати — сміючись чи плачучи.

— Та ну тебе, Лесю!.. Скажи, що там?

— Бачила! Ба-чи-ла!.. Дякую тобі, Вітю! Ти приносиш щастя.

— У такому разі з тебе, за моїми складними обрахунками, уже два могоричі, — засміявся хлопець.

— Двадцять два! Сорок чотири! Тисяча! Я їду до неї. Проте вона дуже дивна дівчинка, спочатку не хотіла навіть розмовляти зі мною! Зрештою, яка різниця — вона бачила, і за це я їй наперед прощаю усі дивацтва!.. Я ж казала! Я ж знала!

Вона захлиналася щасливими словами, їй не здавалося навіть неймовірним, що все так просто розв'язалося — до щастя звикають швидко і легко! — і в її бурхливій радості враз потонули всі ті сльози, болісні розшуки, тяжкі думки, які носила в собі стільки днів і ночей. Уся якось враз перемінилася.

— Проведеш мене до метро? — крикнула на ходу Віктору, який не встигав за нею і весь час наштовхувався на зустрічних перехожих. — А там, певно, іще чимось їхати? Автобусом чи трамваєм? Не знаєш?.. Слухай, у мене залишилося тільки дванадцять копійок — на зворотну дорогу може не вистачити. Даси п'ятак?

— «Где эта улица, где этот дом?» — проспівав Віктор. — Не уявляю. І ти будеш блукати. Їдь на таксі. На тобі два карбованці. Туди вистачить. А назад дорогу знайдеш — Хрещатик усі знають, навіть якщо помилково заїдеш в Африку… Я з тобою поїхав би, але в мене через півгодини побачення.

— Ні, ні, не треба, я сама.

— Але ти подзвониш, що і як. Добре? Якщо сьогодні мене пізно не буде, то неодмінно завтра… А до Василя можна туди прийти? На побачення. Чи передати що-небудь?

— Не пускають…

Поки ловили таксі, Леся трохи зібралася з думками і заспокоїлася. З'явилася упевненість у перемозі над тими, хто не повірив її Василю, хто посмів запідозрити його в нелюдському злочині. Уже торжествувала при самій лише думці про майбутню розмову з слідчим Суботою та підполковником Ковалем, коли зможе прямо подивитися їм у вічі. Що вони тоді скажуть?! Яка буде солодка ця мить перемоги!

Але яка дивна була розмова з Людою! Немов говорили на різних мовах. Що хоче пояснити їй ця незнайомка? Невиразна тривога раптом народилася у Лесі, але дівчина квапливо її відігнала. Головне — Василя тепер врятовано, і незабаром вони удвох будуть сміятися над минулими страхами або просто згадуватимуть всю цю історію, як жахливий сон. Як сказав той хлопчина у юридичній консультації: «За три тисячі років дещо змінилося. Тепер правда сильніша від доказів…» Славний хлопчина! Леся знову щасливо засміялася.