Таємниця забутої справи

… Уже таксі під'їхало до високого будинку на широкій околичній вулиці, де вечірні вогні у фіолетових присмерках здавалися великими зорями, уже, забувши про існування ліфта, Леся вибігла на четвертий поверх, але всередині в неї ще не встигли народитися ті найкращі слова, гідні, щоб висловити вдячність незнайомій дівчині, яку зараз мала побачити.

Люда відчинила двері, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що збирається розмовляти тільки офіційно. Підкреслено ввічлива, спідлоба розглядала Лесю опухлими від сліз очима: ось, мовляв, яка ти є! Але чим ти краща від мене?! — і була схожа на пораненого їжачка, що увсебіч вистромив свої голки, попереджаючи, що нікому не дозволить до себе торкнутися.

Від усього цього Лесині теплі і вдячні слова так і не народилися, і, ступнувши за Людою у кімнату, вона змогла сказати лише:

— Я — Леся, ви тепер уже знаєте. Хочете цього чи ні, але мусите допомогти Василеві, з яким сталося нещастя. Це можете зробити тільки ви. Він не обійдеться без вашої допомоги.

— Он як?! А мені вже допомогти не може ніхто, навіть ви, Лесю. Ніхто!.. Та гаразд, сідайте вже, коли прийшли, поговоримо відверто…

їхня розмова перервалася тільки один раз. Настійливим телефонним дзвінком.

Дзвонив Микола. Він, очевидно, теж намагався з'ясувати, чи був Василь у Люди увечері десятого липня, щоб якось допомогти другові і слідству, не вплутуючи до цієї історії Лесю.

Люда сказала у трубку:

— Так. Був у мене. Але не турбуйся за свого друга і за мене. Я все знаю… Від кого? Від Лесі… Не віриш? Вона сидить зараз у мене. Ясно тобі?

Певно, на другому кінці лінії не чекали такого повороту подій і розгубилися.

— Чого ж ти замовк, Миколо?! — закричала у трубку Люда. — Чого ж ти тепер мовчиш?! — повторила вона з перекошеним від гніву лицем і тупнула ногою.

Микола, певно, щось пробурмотів невиразно, бо після цього Люда рвучким рухом поклала трубку на апарат.

… Леся вийшла з будинку Люди настільки ж пригнічена, наскільки була окрилена, коли вбігла в нього дві години тому. Вони переговорили про все. Поплакали. Скільки разів за останні дні котилися сльози по Лесиних щоках, але жодні з них не пекли так, як ці — найбільш кривдні за все її життя.

Розсталися подругами. Люда обіцяла разом з матір'ю прийти в міліцію і засвідчити алібі Василя. А Лесі вже нічого не хотілося. Вона добрела до станції метро «Дарниця», сіла у вагон і забула, куди й навіщо їде. Їй було набагато легше, коли шукала це кляте алібі, ніж тепер, коли знайшла його.

У вухах ще звучали слова Люди: «Я ненавиджу його тепер і люблю ще більше, і краюсь цим, зневажаю себе за це. Але не хочу принижуватися. Будь що буде…»

«А… дитина? — спитала тоді розгублено Леся, мовби й вона завинила перед цією ще неіснуючою людинкою. — Ти її залишиш?»

«Лесенько, я її не знищу, нехай живе, не пропаде без батька — я сильна. Маму тільки жаль, перевелася за ці дні, але мовчить, не хоче втручатися, хоче, щоб я сама усе вирішила. Вона в мене розумна. Мене теж без батька виростила, але він, правда, помер, коли я вже народилася… А ти будь щасливою, якщо зможеш тепер… Йому не кажи, що все знаєш… Він тебе любить, я відчуваю. Знаєш, як він про тебе говорив, які в нього очі тоді були!..»

«Любить? Щасливою бути?.. Ні… Ніколи!.. Я зробила те, що мусила зробити. Тепер я йому нічого не винна. Тепер — усе!»

І обидві вони відчували себе дуже нещасними, однаково покривдженими, і обдуреними, й від того близькими одна одній, мало не рідними…

Леся й не помітила, як доїхала до кінечної станції. Вийшла. Перейшла на протилежну платформу і, вже твердо усвідомлюючи, як їй діяти в своєму горі, поїхала назад, у центр.

Над містом стояла тепла тиха ніч. Лише зрідка випадкова машина, шум катера на Дніпрі чи квапливі кроки запізнілого перехожого розбивали тишу, але вона відразу оживала, і навколо ставало ще тихіше.

Леся пішла по вузенькій алейці повз крамницю капелюхів, сіру арку пасажу і освітлений порожній гастроном, механічно обриваючи невеличке цупке листя з підстрижених кущиків, мнучи і гризучи його. Листя було гірке, а на душі від пережитого болю було якось світло, порожньо і лунко, і заплакати вона вже не змогла б…

22

Клава прокинулася серед дня. Потяглася, згадуючи сон, який нагло обірвався. У сні вона танцювала вальс. Було тепло, і легке платтячко віялом закручувалося довкола ніг… Коли це було? Коли вона танцювала останній раз?

Клава обвела навколо ще не зовсім прояснілим поглядом: висока, заліплена херувимами стеля, вогкі стіни, прикриті старими олеографіями, круглий хисткий столик, потрісканий умивальник із різьбленою дерев'яною спинкою, стара миска, поржавіла там, де відпала емаль… От і все, крім широкого дерев’яного ліжка, на якому вона зараз лежить і яке займає мало не половину кімнатки.