Таємниця забутої справи

Клава, одягнена у коротеньке відкрите платтячко, сиділа на застеленому ліжку і не дивилася на Могилянського. Він теж замовк і, з виглядом скривдженої дитини, втупився в неї своїми чорними очицями. Тим часом Мадам сама принесла бокали, хліб, дві тарілочки смаженої картоплі і вазочку з кубиками жовтого, як золото, масла.

Крамар невдоволено оглянув стіл:

— Я не бачу ні шоколаду, ні взагалі чогось путнього… Що ви, Мадам! Я ж сказав — для Клави нічого не жаліти!

Мадам немов вітром знесло, і за кілька хвилин невеликий круглий стіл був повністю закритий тарілочками і вазочками з найсмачнішими наїдками…

Виконавши волю компаньйона, господиня всміхнулася Клаві і вийшла, щільно причинивши за собою двері. Могилянський підвівся, накинув на двері гачок, тоді відкупорив пляшку і налив у бокали. Підсунув стілець ближче до столу.

— Клаво!

Вона не ворухнулася. Дивилася на крамаря і згадувала учорашній вечір. Учора він гуляв із друзями у великій залі. Клава та Коко подавали там до столу і прибирали після гостей. Один із гульвіс, якого Клава називала Лошаком, розповідав про Торговельне кооперативне товариство, дозволене більшовиками, і обіцяв Могилянському великі прибутки. Другий — залізничник — пропонував вагони.

Могилянський переконував друзів, що вкладати зараз гроші у кооперативну справу ризиковано, бо влада, незважаючи на оголошену нову економічну політику, ще не втратила смак до експропріацій і залишається на боці не приватника, а голодранців. Вона здатна одним махом забрати все назад.

— І де грошей узяти? — вів своє Могилянський. — Якби мені гроші, я млин пустив би… І позичить ніде… Колись були банки… — Він замовк і пильно глянув на Клаву, яка тихо сиділа в куточку і не відводила очей від залізної «буржуйки», на розпечених боках якої мінилися, народжувалися і гасли сині, рожеві, золоті змійки.

Гості ще довго сперечалися, але Клава не дослухалася. Коли схотіли співати, Коко своїм сильним голосом затягла пісню, а підпилі чоловіки підхопили. Тоді Клава непомітно, як їй здавалося, вислизнула на кухню. Але Могилянський побіг услід і почав обіймати. Вона не витримала, вкусила його за руку і втекла до своєї кімнати. Там замкнулася і, тремтячи всім тілом, забилася на ліжку в куток.

Могилянський сіпав за двері, лаявся, погрожував, що зірве гачок… Мадам теж прибігла на шум, кричала, погрожувала викинути на вулицю, але Клава не відповідала. Врешті від неї відчепилися і пішли до зали, де розважали гостей інші дівчата…

Тепер у крамаря був якийсь стриманіший, незвичний для Клави вираз обличчя. В чорних очах його поблискувала не тільки хіть.

— Клаво, ну чого ти? — примирливо обізвався він. — Давай вип'ємо, не сердься. Адже я тобі єдина на світі близька людина. — Він хотів сказати «рідна», та затнувся на слові і вимовив «близька». — Матері в тебе нема, батька теж, а я тобі майже… — Він знову затнувся, підбираючи слово. — Мало не чоловік!

Якби це не Могилянський сказав, Клава, може, й посміхнулася б на таке, але зараз тільки зиркнула вороже.

Коко ніяк не могла закінчити свою пісню, і за стіною, немов на зіпсованій грамофонній пластинці, повторювалося:

Ты поверь, что любовь — это тот же камин,
Где сгорают все лушие грезы,
А погаснет любовь — в сердце холод один.
Впереди же — страданья и слезы…

Могилянський випив одним духом свій бокал і підійшов з другим до Клави.

— Я багато думав про тебе, — сказав він, і очі його забігали. — І тебе, і мене скривдили… Ми повинні, Клавонько, разом триматися. А головне, я люблю тебе, — він зітхнув. — Уяви собі!..

Він узяв келих з вином у ліву руку, обняв її правою за плечі. Клава відштовхнула крамаря так, що келих вилетів з руки і розбився на підлозі. Вино, яке робили із зафарбованого спирту, червоними доріжками стікало по стінці…

— Ну не пий, чорт з тобою! — розсердився Могилянський, рвучкими рухами збиваючи з синього галіфе бризки. — Думав забрати тебе звідси. Знайшла б квартиру, годував би, пішла б на якісь курси, освічена ж. А там, може, й узяв би по закону… Скажена!.. Нащо ти мені така!.. — Він повернувся до столика і знову налив собі вина. — Так і згинеш тут, у Мадам, поки пранці з'їдять…

— Хіба не ви сюди привели? — спромоглася сказати Клава, втупивши у нього свої аж білі від ненависті очі. — Не ви? До цих пранців. Скажіть!!

— Ти з голоду вмирала…

— Рятівник! — просичала Клава і відвернулася, мовби Могилянського уже не існувало.

— Я привів лише на кілька днів і Мадам просив, щоб нікого до тебе не пускала. Сам не знаю, що зі мною робиться. Ночами ти мені снишся… І все така, як вперше побачив на базарі, коли приїздила з батьком на ярмарок, коли, як біла хмарка з неба, спускалася з карети на землю… Зараз усе змінюється, більшовики людям підприємства вертають. Може, й твій батько відгукнеться… Поберемося тоді. Не бійся, все буде законно, як у людей…