Таємниця забутої справи

У Коваля не йшла з голови листівка. Коли нова подія, новий факт або предмет хоч трохи змінюють усталений хід думок, до якого людина звикла, якийсь час вона робить переоцінку цінностей і в ній відбувається сутичка між старими і новими уявленнями. Приблизно таке робилося в голові Коваля, хоч листівка і не перекреслила його попередні висновки, а лише надала їм більш визначеного і точного спрямування…

Уявив свій графік, над яким засиджувався вечорами. Листівка не зменшувала кількості невідомих, навпаки. Але вона народила такі нові запитання, в яких таїлася відповідь на найголовніше: хто і чому убив Андрія Гущака.

Ці запитання виструнчувалися у голові підполковника, і він відчував, що розв'язання трагічної загадки близько, ніби витає у повітрі. Хоч би про що думав: чи про те, чому раптом збожеволів Апостолов, або чому повністю була знищена банда Гущака, хто навів на неї міліцію, чи про те, чому інспектора Решетняка не віддали під трибунал за зв'язок з ворогом, — адже часи були суворі і таке не прощали, особливо коли завдано шкоди державі! — відповіді, здавалося, пурхали перед самими очима, наче метелики, — простягни руку, спіймай хоч одного — і решта сама опуститься до тебе. Але варто було підполковникові повірити, що він уже наблизився до розгадки, знайшов ключ до таємниці, як нараз виявлялося, що все то — омана, міраж, фата моргана…

Чому, чому, чому?!

— Іване Петровичу, ви добре пам'ятаєте ту зиму? Двадцять другого року?

Козуб енергійно кивнув:

— Молодість пам'ятлива…

— Я знаю про ті часи тільки з літератури та кіно.

— У житті були нюанси, які загубилися на дорозі відображення. Але, певно, так завжди буває. Жодний твір не може точно передати пахощів часу, бо, зрештою, це все-таки — твір. У всякому, якщо так можна сказати, створеному творі є заданість і штучність… Та й не перекажеш запахів часу… Пам'ятаю піднесений, екзальтований настрій тих років. З одного боку: холод, голод, руїни, сипняк, смерть, з другого боку — просвітлені обличчя, віра, коли чорний сухарик уявлявся білим короваєм, а з ранами й виразками, одержаними у боях з класовим ворогом, носилися, як з орденами. Багато було популярних пісень: «Варшав'янка», «Марсельєза», «Наш паровоз», «Смело, товарищи, в ногу», — але найточніше передають дух часу слова пісні: «Смело мы в бой пойдем за власть Советов и как один умрем в борьбе за это». Піднесення, фанатизм був такий, що смерть за ідеали сприймалася як нагорода. «И как один умрем в борьбе за это!» Для кого ж тоді «новый мир строить», як усі помруть? Алогічно?! Але як точно передає настрій того бурхливого часу…

— Пограбування банку Апостолова сталося перед з'їздом. Тоді ж і листівка поширювалася?..

— Так.

— А у дні з'їзду де ви були?

— О! Теж на з'їзді. Звичайно, не делегатом, а в охороні. Але мав доступ у зал.

Очі у Коваля заблищали. На мить ніби відсунулися всі турботи й тривоги.

— Розкажіть, Іване Петровичу… Свої враження….

— Гм. — Козуб простяг руку, зірвав і пожував виноградний листок. Повільно промовив: — Молодий, дурний був, Дмитре Івановичу, не розумів, що присутній на високому гребені історії, — юрисконсульт скривився і виплюнув розжований листок. Помовчав. — Зима того року була нестала: то мороз, то відлига, часті заметілі. Біля театру, де мав відбутися з'їзд, незважаючи на холоднечу, зрання товпилися люди. Багато прийшло представників робітничих зборів, незаможницьких спілок. Хто тиснув делегатам руки, хто просто проводжав захопленим поглядом.

Делегати трималися спокійно, урочисто. З'їзд проходив без мальованих декорацій і пишних оздоб. По-діловому. Відкрив голова ВУЦВИКу Григорій Петровський. Потім, стоячи, делегати співали «Інтернаціонал» і «Заповіт».

Доповідь про діяльність уряду УРСР виголосив Михайло Васильович Фрунзе. Я стояв за сценою, трохи обіч президії, і добре бачив його енергійне обличчя. Деякі цифри мене вразили — й досі пам'ятаю: у тисяча дев'ятсот двадцять першому році голодувало на Україні п'ять губерній, тридцять вісім повітів, але у двадцять другому голод почав зменшуватися… Запам'яталося з доповіді Уповнаркомфіну, що економіка республіки міцніє: у жовтні Україна одержала допомоги з РРФСР двадцять чотири трильйони карбованців… А ось у цій підлій листівці, — він кивнув на стіл, — писалося, що не ми одержуємо допомогу з Росії, а навпаки… От і все. Більше у цій справі нічого не можу додати.

— Записано з ваших слів вірно, — кинув підполковник фразу, якою звичайно закінчуються протоколи допитів, і обидва розсміялися.