Таємниця забутої справи

За звичкою Решетняк роздивлявся навколо, фіксуючи у свідомості все, що помічали очі або схоплювало вухо: мовчазні затулені вікна, темні підворіття, перехожих, які поспішали сховатися під захист домашніх стін, швидкий перестук жіночих каблуків, нерівний цокіт підків заїждженого візницького рисака і шелест гумових шин. Та ось погляд його зупинився на знайомій купі дрантя. Звідти долітав плач.

— Ти що, цілими днями тут?

— Тут, — мокре обличчя хлопчика виткнулося з-під ганчір'я; у півтемряві його погано було видно — тільки жевріли, мов жаринки з попелу, заплакані очі.

— Як звати?

— Арсеній, — відповів.

В іншій обстановці така відповідь дитини викликала б усмішку… Але зараз до серця пробрався болісний щем. Вони й справді старіли на очах — маленькі виснажені старці.

— А може, Сень?

— Ні, Арсен…

— Чого ж ти тут сидиш, Арсене?

Хлопчик мовчав.

— Скільки тобі років?

— Сім.

— Звідки ти?

— Звідси.

— А батьки? Батько й мати?

— Мати померла, а батько пропав…

Хлопчина знову заплакав.

— А де ти живеш?

У відповідь малий тільки знизав плечима.

— А жив де з батьками? На якій вулиці? У тебе ще хтось є з родини?

Арсен не відповідав, тільки плакав.

— Ну чого ти плачеш? — Решетняк відчув, що дурнішого запитання не вигадаєш. Але такі фрази у людини народжуються автоматично, самовільно, тоді, коли нічого сказати.

— Їсти хочу.

Інспектор намацав у кишені окраєць хліба — пайок, якого він ніс тій приблуді Клавці Апостоловій. Але то велика дівка, а це — дитя.

— На!..

Хлопчик чи не роздивився у сутіні — хліб чорний, схожий на каменюку, чи подумав, що дядько дражниться, — заплакав ще дужче.

— Та на, їж, тобі! — гримнув на нього Решетняк. — Бо не дам.

Безпритульний обома руками схопив окраєць і, схлипуючи та гикаючи, почав жадібно їсти.

— Жуй, не ковтай кусками. Не гусак! — стримував його інспектор. — Увесь твій, не заберу.

Перечекавши трохи, Решетняк знову заговорив. Хлопчик не пам'ятав, де він жив раніше, розповів, що була у нього сестра, але й вона десь пропала. Він уже ночував у кількох міліціях. Уранці його випускали і казали: «Іди проси, годувати нічим…»

Решетняк наказав малому іти поруч. Завів до найближчого відділення, попросив чергового, щоб той дозволив хлопцеві переспати, а вранці відвів до якогось дитячого будинку — може, візьмуть.

Повертався Решетняк додому уже зовсім поночі. З думок не йшов малий жебрак. У дитячих будинках переповнено, у колекторах, куди направляє безпритульних міліція, теж немає місць.

А хіба ж не для цих дітей зруйновано старий світ, пролилося стільки крові?! Хіба для того взяли владу до своїх рук пролетарій і незаможник, щоб гинули їхні діти?..

У Решетняка обертом йшла голова від таких думок. Він зійшов з мосту через річечку і опинився біля входу найбільшого у місті Благовіщенського базару. Зараз тут було тихо, і темрява вкривала довгі порожні лави. Десь в непроглядній глибині велетенського майдану рояться вночі ведмежатники, фармазонщики, домушники, вуркагани та всяка інша нечисть, вовтузяться, ділять награбоване і викрадене, ріжуть одне одного.

Решетняк глянув у чорну пащу базару. Ні, вночі сюди не потикайся! Він хоч і ходив один проти цілої банди, зараз не наважився б пройти через базар. Скільки разів робили нічні облави і завжди наражалися на відчайдушний озброєний опір.

Решетняк ще раз глянув на, здавалося, порожній і мовчазний, а насправді таємничо насторожений, начинений болем і дикими пристрастями темний майдан. Згадалася Клава Апостолова, і, роздумуючи про неї, він поволі рушив далі. Звичайно, це дочка класового ворога і контри. Але сама вона не ворог. Батько — одне, а вона — інше… Позавчора він, Решетняк, ледве врятував її тут від самосуду.

Проходив уранці через ринок з двома патрульними. Раптом крик, погоня!.. Попереду, стрибаючи через перепони, бігла розпатлана дівчина з хлібиною в руках. За нею гналося кілька чоловік, в рядах реготали, свистіли, тюкали — забава!

Якийсь дядько вискочив навперейми, і злодійка, наштовхнувшись на нього, з розгону гупнула на землю. Паляниця випала з рук, відкотилася, хтось вмить підхопив її, а до дівчини добігли переслідувачі, почали бити ногами.

Самосуд! Заб'ють!

Решетняк кинувся в юрбу, засвистів у сюрчок. Ледве розігнав із міліціонерами озвірілих пекарів, підвів з землі скривавлену дівчину. Апостолова! В котрий раз трапляється на його шляху ця невдатна дочка колишнього банкіра!

Нагримав на дядьків, які усе ще жадали крові, лементували, і наказав патрульним вести дівчину в міліцію. Свідків не брав, бо й речового доказу не було — хтось уже доїдав ту хлібину. Дорогою сказав міліціонерам, що доведе дівчину сам, а їх послав назад на ринок.

Думав зайти на яку-небудь фабрику, що вже почали відроджуватися, і попросити, аби взяли. Але хто її візьме у такому вигляді?! Та й беруть на роботу тільки через біржу праці, де тисячні черги, і порушувати закон йому не личить. «Ну, куди тебе діти? — сказав сердито. — Вічно плутаєшся під ногами… Йди додому!»