Таємниця забутої справи

На ґанок вискочила Клава, ледь угадувана в нічній темряві. З острахом дивилася, як бореться людина з конем, що темною брилою сіпався серед вулиці.

— Не турбуйся. Я повернусь за день чи за два…

Хотіла крикнути: «Як же так?! Обіцяли на фабрику!» Але раптова тривога здушила горло. Він немов угадав її думки:

— Нічого не вдієш, Клаво. Треба!.. Нікого не бійся. Жди. Хотіла сказати: «Будьте обережні, Олексію Івановичу!» — але не змогла вимовити.

Жеребець танцював під вершником. Нещодавно Решетняк добув його, полонивши ватажка банди. А де той заграбував необ’їждженого огира, не знав: може, на якомусь племзаводі. Тепер лише Решетняк сідлав цього звіра — інші міліціонери боялись підступитися…

Решетняк хотів іще щось сказати Клаві, але жеребець шарпонув так, що він не зміг розкрити рота.

Промінь далекої зорі впав на морду здибленого коня, і дівчина помітила блискуче, дике, викочене око. Вона тихо зойкнула: їй здалося, ніби то не кінь стає дибки, топчучи шаленими копитами зледенілу вулицю, а піднімається сама земля, і загнузданий світ, опираючись могутній силі, що повертає його на нелегкий шлях, топче усе під собою, як розтоптав і її життя.

Дівчина злякано затулилася руками, а Решетняк тим часом таки повернув жеребця від будинку, і той, підкорившись, стрибнув уперед і зник разом із вершником у темряві.

До Клави долетіло тільки: «У-а-а-й…» «Бувай», — зрозуміла вона, і людський голос пропав у цокоті копит по бруку, який протатакав кулеметною чергою і швидко розтанув у сторожкому безгомінні нічного міста.

Навколо запала похмура тиша. Війнуло нестерпним крижаним вітром. Великі обледенілі зорі ще нижче опустилися над землею.

«Яка то сила погнала його у ніч, під кулі?! Нащо це все? Чому світ такий невгамовний і чому все в ньому так страшно змінилося?»

Клава не знала відповіді на ці запитання. Вона дужче закуталася у ряднину, яку накинула на плечі, вибігаючи з кімнати, постояла хвилину нерухомо, все ще прислухаючись до нічного міста, немов сподівалася, що все раптом, як у казці, зміниться, і вона знову почує цокіт копит і побачить вершника, який повертається.

Було тихо. Задубіла, шмигнула у сіни, до комірки, в якій мала чекати свого нового захисника — інспектора Решетняка…

25

Клавдії Павлівні підполковник Коваль призначив зустріч на свіжому повітрі. Міг, звичайно, запросити її до управління. Але хотілося поговорити не серед сірих казенних стін, а на природі, яка настроює людину на щирість і серед якої усяка фальш особливо відчутна.

Професорова погодилася прийти у парк над Дніпром. Від часу першого дзвінка з міліції вона втратила спокій. Розповідь чоловіка про Коваля і його відвідини лабораторії не тільки не заспокоїла її, а знервувала ще більше: хто зна, чого міліція почала копатися у минулому їхньої сім'ї. До добра це не веде.

Про минуле Клавдії Павлівні згадувати не хотілося. Вона стояла на землі твердо, її цілком влаштовувало сучасне, а минуле, коли й згадувалося принагідно, здавалося дивним, мовби не її, а навіяним, вичитаним з книжки чи побаченим у кіно. І вона дивилася на героїню тих часів, на молоденьку Клаву Апостолову, як на сторонню і не дуже зрозумілу особу…

У вузькому колі Клавдія Павлівна говорила, що люди найбільше люблять заглядати у чуже життя і, коли їм цього не дозволяють, нудяться. Це, на її думку, спонукало навіть розвій мистецтва. Кіно, театр, як і література, вважала професорова, дають можливість розглядати чуже життя крізь дозволену суспільною мораллю широку замкову щілину. І тому люди так люблять їх… А вже такому державному органу, як міліція, і за обов'язок ставлять копирсатися у чужій душі, і супроти цього людина нічого не може вдіяти, хоч би з якою образливою доскіпливістю це робилося.

Тому призначеного Ковалем ранку Клавдія Павлівна, немов дівчина на побачення, нервуючи, поспішала у парк.

Ось і фунікулер над Подолом, а праворуч від нього — старовинний парк. Дніпро, напівзакритий деревами, що росли на крутосхилі, відсвічував внизу веселим синім блиском, а тут, нагорі, ще панував тихий ранок і тіні від дерев тяглися одна за одною, списами проколюючи алеї.

Коваль чекав на Решетнякову на лаві, що притулилася неподалік входу під лапатим горіхом.

Знайома з Ковалем тільки по телефону, Клавдія Павлівна розгублено придивилася до сивуватого чоловіка, який самотньо сидів на лаві. Чомусь не таким уявляла собі підполковника карного розшуку.

Коваль у свою чергу теж уважно поглянув на неї, навіть посміхнувся самими очима — чи це тільки здалося їй! — і зробив ледь помітний жест рукою, запрошуючи професорову сісти поруч.

Внутрішньо зіщулившись від цього владного жесту, Клавдія Павлівна опустилася на лаву, не зводячи з чоловіка очей.

— Ви — товариш Коваль? Здрастуйте!

Він кивнув і, здалося, не зацікавившись пильно її особою, знову почав дивитися на задніпрянську далину, над якою стояли білі, волохаті, мов ягнята, хмарки і яка була обкутана ранковим маревом, що ховало від очей обрій.