Таємниця забутої справи

— Гм… — Підполковник постукав пальцями по лаві, глянув на непорушне листя, потім підняв указівний, намагаючись відчути пучкою подув вітерця. — Ви дозволите закурити? — звернувся до професорової. — Вітер од вас…

— Будь ласка. Я теж палю… Звичайно, не на вулиці…

Коваль витяг свій «Біломор».

— Востаннє, Клавдіє Павлівно, бачили батька вдень чи вночі?

Решетнякова підвела брови:

— Не пригадую. Та й яке це має значення?

— Ви жили в приміщенні колишнього банку?

— Так.

— До революції особняк належав вашому батькові?

— Ні. Здається, Кредитному товариству. Як і сам банк. Батько мав там казенну квартиру, з якої нас із мачухою потім виселили.

— А про брата з того часу жодних відомостей?

— Так.

Запала пауза. Увагу Коваля захопило дворічне дівчатко, яке, випручавшись з материнської руки, побігло по алеї, чудом тримаючись на хитких ніжках. Потім він перевів погляд на дідків у вигорілих під сонцем дірчастих капелюхах, які, прогулюючись, запально обмірковували свої справи і нагадували «пікейні жилети» Ільфа та Петрова.

— Ви не пробували його розшукати? Нікуди не зверталися?

Клавдія Павлівна знизала плечима. Марний клопіт!

— А ви спробуйте!

«Дірчасті капелюхи» продефілювали повз них і сіли на лаву неподалік.

— Із протоколів, які зберігаються в архіві, видно, що ви були вдома тієї трагічної ночі, спали і нічого не чули… Тепер, коли минуло багато часу і пристрасті вщухли, скажіть, ви й справді нічого не чули, не знали?..

— Якби щось і знала, то давно забула б. Скільки років!.. Ні, не пригадую нічого… — Вона жваво обернулася до Коваля. — До речі, як вас іменувати? Ви не знайшли за потрібне відрекомендуватися.

— Пробачте. Дмитро Іванович.

«Дірчасті капелюхи» закінчили розмову і втупилися в Коваля та його співбесідницю.

— Інший раз на відстані краще бачиться, ніж під час самої події, особливо приголомшливої. Людина зазнає нервового струсу і не може зібратися з думками. А згодом пригадує. Зайдіть до кімнати, де товариство жваво розмовляє, попросіть в усіх уваги і спитайте, про що вони зараз говорили. Не пригадають відразу…

— Ні, ні, це ви даремно, Дмитре Івановичу.

— Ваша дача у Лісовій? — раптом спитав Коваль.

— Так, — професорову здивувало це несподіване запитання, але очі її заспокоїлися.

— Близько від станції?

— Метрів за триста-чотириста.

— Кажуть, повітря там надзвичайно цілюще.

— Називають українським Кисловодськом, — вперше посміхнулася задоволено Решетнякова.

«Дірчасті капелюхи», здавалося, дуже зацікавилися чужою розмовою.

— Давайте прогуляємось. Клавдіє Павлівно. — запропонував Коваль і, підвівшись, ґречно допоміг жінці.

Професорова поглядала на нього не так сердито, як раніше, навіть милостиво: зрештою, міліціонер виявився не таким уже й страшним. Вони повільно пішли алеєю, і збоку можна було подумати, що це прогулюється подружжя, хоч чоловік і виглядав значно молодшим. Але чого в житті не буває!

Порожні алеї прострілювалися сонцем навиліт, тільки поодинокі постаті маячили в глибині парку, і парк здавався надзвичайно просторим, з високими деревами і прозорим гостроверхим склепінням неба. Це був час дірчастих капелюхів, старезних полотняних штанів з широкими манжетами, няньок з малюками і породистих собачок на поводках…

— Влітку постійно там живете? — спитав Коваль.

— Майже постійно. Я в місто не їжджу. А Олексій Іванович тільки у невідкладних справах. Лекцій у нього влітку немає, відвідує лабораторію та подеколи збори… Але й на дачі він не сидить сиднем. Весь час у полі, на сортодільниці, неподалік Лісової.

— Цього року ви чомусь зарано повернулися до міста. У таку спеку.

Клавдія Павлівна гостро зиркнула на підполковника:

— Вас і це цікавить?

— Не дуже, — відповів Коваль. — Більше — той період, коли ви ще були на дачі. Точніше, десяте липня… Згадайте, чи не їздив Олексій Іванович того дня у місто?

— Ні, Дмитре Івановичу, — похитала головою Решетнякова. — Не їздив.

— Вам запам'яталася ця дата? Ви так певно стверджуєте. Чому?

— А тому, — знову наїжачилася професорова, — що саме про цю дату ви розпитували і в Олексія Івановича, цікавилися, де він був десятого. Що ж, по-вашому, чоловік не розповідає мені про такі події, як ваш візит?!

— Я так і думав, — відбився жартом Коваль. — І справді, питав його про це, — уже без іронії сказав далі підполковник. — Але відповіді не одержав.

— Він був дома, тобто на дачі…

— І ввечері? Скажімо, від дев'ятнадцятої години до двадцять другої?

— Ну звичайно. О дев'ятнадцятій Олексій Іванович вечеряє, і я не пригадую випадку, коли, перебуваючи вдома, він порушив би режим. До того ж погано себе почував.

Співрозмовники повернули до великої металевої альтанки з лавами, що, збудована над крутояром, нависла над Дніпром, над долішнім містом і задніпровою далиною. До альтанки вели східці, як у стародавній храм. Коваль і Клавдія Павлівна піднялися ними і зупинилися на порозі.