Таємниця забутої справи

Вона тільки глипнула на нього спідлоба, з-під розсіченої брови, і враз одвела очі. Але той короткий погляд, ті шматочки засохлої крові на волосинках дівочих брів, те спухле від голоду, замурзане, але по-дитячому ніжне лице і безсило опущені худі руки не дали йому повторити свої слова. «Чого мовчиш?!»— спитав, мало не крикнув, щоб приховати біль.

«Немає в мене дому», — не підводила голови.

«Мачуха вигнала?»

«І мачухи немає. У лікарні. Пранці з'їли». «А квартира порожня стоїть?» «Когось вселили. Ваших… пролетаріїв…»

З останнього її дому — «мебльованих кімнат» — він сам вигнав…

«Ходімо!»

«Куди?»

«Не кудикай».

Стояла, як пень.

«До мене підеш. Тимчасово. Приведеш себе до ладу, знайдемо тобі роботу й квартиру». Зиркнула вороже, зло: «Не піду!»

«Дурна. Я не чіпатиму».

Зрештою привів до хати, показав, де стоїть вода — помитися, де — паліччя, щоб розпалити «буржуйку», знайшов трохи пшона — на ріденький куліш вистачить, — сказав зварити й поїсти, а сам пішов знову патрулювати.

Повернувся пізно вночі. В обличчя ударило важке, тепле парування випраного одягу, що сушився над «буржуйкою».

Клава спала. Зібрала сухе ганчір'я, постелилася на підлозі. Накинув на неї шинель, ліг, не роздягаючись, на ліжко. Що робити? Було шкода дівчини. Не думав про те, що це — дочка класового ворога, який прислужився контрреволюції, лише — скільки горя уже випило молоде дівча… Ходив на біржу праці, щоб записати її. Але спеціальності не має, буде чекати роботи, поки й посивіє. Там і майстри високого розряду готові мити підлогу…

Довго крутився на ліжку і, нічого не придумавши, заснув…

Так минуло кілька днів. Сьогодні вона знову не йшла з думок. «Відвести додому, в колишній банківський особняк?» — «Особняк конфісковано і в нього справді вселено сім'ї робітників з механічного заводу». — «Вселити назад у їхню квартиру? В чужу сім'ю?» — «В квартиру вселити можна, а в сім'ю ніхто не візьме, самі голодують…»

Решетняк не помітив, як дійшов до свого будинку, де жив у кімнатці з підсліпуватим вікном, що колись служила господарям коморою. Попід стінкою майнула чиясь тінь. Клава!

Дівчина шмигнула з відром у сіни, а коли Решетняк переступив поріг, у кімнатці раптом спалахнуло світло. Вражений, він завмер на місці. І не тому, що Клава роздобула десь недогарок: навіть у слабенькому мерехтливому світлі було видно, якою чистою та гарною стала його занехаяна комірка. Із стін та кутків зникло павутиння; затоптана, чорна підлога була вишкрябана ножем і відмита гарячою водою до білої дошки; невеличке віконце, звільнившись від пилюки, навіть у півтемряві виблискувало.

Тепла хвиля хлюпнула у серце. Пошкодував, що віддав окраєць хліба хлопчикові і тепер Клава буде голодною. Та раптом:

— Сідайте вечеряти.

— Пальці смоктати?

— Куліш.

— Який же куліш, коли вчора останню макуху погризли?

— Роздягайтесь, зараз насиплю.

Суворо спитав:

— Де взяла?

Вона махнула рукою:

— Не бійтесь, не вкрала!

Глянув на її умите обличчя, в очі, які здались йому дитинними, теж чистими, як усе навколо. І хоч над бровою розплився синяк, несподівано подумав — а може, не подумав, а відчув! — яка гарна дівчина. Розсердився на себе за це, пробурчав:

— Не голодний… Завтра піду з тобою на фабрику, якось влаштую, бо так не годиться.

Потім кинув на чисту підлогу свою шинель:

— А ти лягай на ліжко, від землі тягне, застудишся…

«Треба таки віддати цю кімнатку комунгоспу, а самому йти в комуну», — остаточно вирішив він і, заспокоївшись, почав прислухатися, як виє вітер у трубі і десь далеко, серед мертвої тиші, завив голодний собака.

Він довго повертався з боку на бік. Перед очима все стояла Клава. Її великі очі, бліде обличчя і тонкі дитячі руки. Щось незвичайне було в цій молоденькій дівчинці, аж не вірилося, що життя вже кидало її у найглибші ями, що була вона у прірві, звідки нема вороття. Здавалося, ніякий бруд до неї не приліпився, і, попри все, вона залишилася чистою, мовби народжувалася тепер заново.

Зринув спогад з дитинства: із стиснутим серцем дивився маленький Олекса з віконця хати, як надворі нахиляв вітер молоду вербичку до землі і та щомиті могла зломитися. Але якась невідома сила рятувала деревце: після кожного пориву вітру вербичка випростувалася, і знову ставала стрункою, і навіть наче вищою, ніж доти… «Отак і Клава…» — думалося Решетнякові, поки втома не склепила його повіки і не навіяла густий теплий туман, у якому все зникло…

Та спати цієї ночі інспекторові не довелося. Незабаром на вулиці затупотіло, потім хтось підбіг до вікна, постукав у шибку.

— Товаришу Решетняк, тривога! Негайно до управління!

— Біжу!

Кроки знову відлунили, швидко віддаляючись Він миттю одягся, тихо причинив за собою двері і кинувся вулицею, подумавши, що треба було розбудити і попередити Клаву… Втім, десь за півгодини йому пощастило це зробити, знову заскочивши на свою вулицю.

… Кінь хропів, ставав дибки, молотив передніми ногами повітря, пробивав на бруківці злежаний сніг і викрешував копитом зорі. Невисокий Решетняк, по-пташиному тримаючись у сідлі, з силою натягував повідки.

— Тпру, бандюго!