Таємниця забутої справи

Професорова з усіх сил намагалася триматися спокійно, урівноважено, навіть трохи зверхньо, як вона звикла. Це їй удавалося погано. Все: і жести, і очі, і голос — свідчило про схвильованість, а самій здавалося, що в її тілі тремтить кожна жилочка. Коваль ще раз кинув погляд на спустілу альтанку, немов сподівався таки побачити Лесину постать, і повів Клав-дію Павлівну до виходу з парку.

Біля Управління внутрішніх справ, повз яке лежала дорога Решетнякової, вони зупинилися. Коваль попрохав передати вітання Олексію Івановичу і попередив, що незабаром знову потурбує обох.

Клавдія Павлівна попрощалася, ще дужче стривожена і перелякана, ніж до цієї зустрічі…

26

Прокинувшись, Клава відразу глянула на підлогу, мовби сподівалася, що їй просто приснився химерний сон. Але господаря й справді не було.

Довго лежала, пригадуючи нічну подію. Потім підхопилася, одяглася. Ще недавно вважала Решетняка своїм найзапеклішим ворогом, а тепер не знала, що й думати про нього. Адже він врятував її від самосуду!.. І вдома грізний інспектор усе частіше перетворювався на хлопчиська, особливо коли бурчав на неї і кумедно поглядав спідлоба…

Але це ж він допитував її у міліції!

Обіцяв влаштувати на роботу, в гуртожиток, та вже котрий день десь пропадає, нічого не зробивши для неї…

Клава не знаходила собі місця, чекала з хвилини на хвилину повернення Решетняка, прислухалася до вулиці.

Згадувалося, як уперше побачила його. Її забрали серед ночі, взяли з теплої постелі. Вона видиралася, як дика кішка. Покусала руки міліціонерові, за що її назвали озвірілим класовим ворогом. А вранці повели на допит.

«Хто бував вдома з чужих людей? Кого відвідував батько?»— питав ширококостий молодий чоловік із скуйовдженим кучерявим чубом.

Вона тільки плечима знизувала.

«Раджу відповідати».

Вона ненавиділа «босяків», як називала нову владу Єфросинія Іванівна, — через них усе горе й біда! — і не хотіла з ним розмовляти.

«Ви знаєте, що сталося вночі у вашому особняку?»

Вона нічого не знала, але, згадуючи підслухану нічну розмову, могла думати що завгодно. Боялася за батька. Важкий камінь ліг їй на серце…

Клава прибрала в кімнатці, сіла на ліжко. Останніми днями у неї знову з'явилося бажання думати.

Після того, що скоїлося в її житті, якийсь час перестала думати. Це сталося нагло і було дуже страшно. Все замінили примітивні відчуття голоду, страху. Ні про що не могла і не хотіла думати ні в старій квартирі, де перевернулося її життя, ні в трущобах міста, ні у «мебльованих кімнатах»… А потім пропало і відчуття страху, залишилася тільки огида до всього, що бачили її очі, чого торкалася змертвіла душа. Вулиці стали не тими, по яких вона ходила і їздила в дитинстві, повітря перестало бути чистим і запашним, світло і вдень здавалося тьмавим, і люди почужіли, немов зовсім і не вони жили тут раніше…

Все навколо зробилося холодним, чужим, а з душі й на мить не спадав важкий камінь… І вона безтямним поглядом дивилася на усміхнених робітниць, які виспівували нових пісень про «кирпичики» і «желтые ботиночки», що «зажгли в душе моей пылающий пожар», дивуючись їм, наче пришельцям з далекої планети… А коли потрапила сюди, в цю підсліпувату кімнатку міліціонера, з неї наче спало оціпеніния. Почали повертатися й думки. Це було боляче: наче із обмороженого серця виходили гострі зашпори, і часом вона безсило і, здавалося, безпричинно плакала.

У тому, що почала знову думати, згадувати, що побачила тепер яму, до якої штовхнуло її життя, був винен Решетняк.

Сердилася на нього — піклування інспектора викликали у неї спочатку тільки злість. Хотіла втекти звідси. Але вона вже оглянулася на ту слизьку яму, що була за спиною, вона вже знову думала і не наважилася…

Тепер раз у раз ставав перед очима той перший в її житті допит, що провадив Решетняк.

«Де ви були цієї ночі?»

«Як де? І Спала у своїй спальні… А потім мучилася тут… у міліції».

«Так, так. Коли лягли?» «Як завжди, о десятій». «Читали на ніч?»

Знизала плечима. Яке може бути читання, коли гас видають тільки для банківської варти і то не завжди. Незважаючи на серйозність обстановки, на страшну ніч, запитання інспектора міліції здалося їй дурним до смішного і по інтонації своїй: «Молилася ти на ніч, Дездемоно?» Втім, цей кудлань і не підозрює, мабуть, що на світі був Шекспір і живе й досі його безсмертний Отелло.

Ой, як їй все було тут огидне: і слова, і манери цих людей, їхні обмотки на ногах, довгі незугарні шинелі, важкий, застояний кислий запах від махорки, хрипкі голоси і очі фанатиків.

«Бачили ви минулого вечора батька?»

Клава навіть не так зло, як досі, глянула на слідчого. Він глухуватий, бо не вчуває отеллівських інтонацій у своїх запитаннях. Або й справді ніколи не чув про трагедію мавра.

«Бачила. Я зайшла до нього попрощатися на ніч».

«Він сказав вам що-небудь?»

«Як завжди, поцілував і побажав доброї ночі».

«Ви не помітили незвичайного в його поведінці?»

«Ні».

«В одязі?»

«Був одягнений, як завжди, — у хутровій спортивній куртці, теплих штанях і чоботях. Тепер, — дівчина підкреслила це слово, — у нашій квартирі завжди холодно».