Таємниця забутої справи

Він не міг збагнути, як така розумна дівчина дала затягнути себе у багно. Хто в цьому винен? Не раз поривався запитати її, але боявся сполохати, боявся, щоб не сприйняла його запитань як продовження допиту, і вирішив чекати, поки сама захоче поділитися. А коли Клава розповідала про Наташу Ростову, Решетняк не міг позбутися відчуття, що це сама Наташа опинилася у вирі здибленого війною і революцією світу, який поніс її, як трісочку, то затягуючи на самісіньке дно, то викидаючи з піною нагору. Не бралося голови, як не втратила Клава після пережитого незайманості, що світилася в глибині її очей. І несподівано подумалося, що біля Клави він і сам стає внутрішньо багатшим. Якби не зустрів її, то, може, пройшло б повз нього оце, змальоване у книжках, життя далеких народів, незнайомих людей, про існування яких він і не підозрював. Адже в сільській церковнопарафіяльній школі ледве навчили читати і писати. Коли ще доп'явся б до таких книжок!..

Одного дня Клава умостилася біля вікна і, ловлячи останні відблиски зимового дня, читала книжку, яку знайшла у сінях. Решетняк, удаючи, що спить, спостерігав за нею. Він одужував, незабаром мав повернутися на роботу і перейти у комунівський гуртожиток. Але насамперед він подбає про цю виснажену бліду дівчину, щоб і вона знайшла своє місце в новому житті…

І раптом якесь нове почуття гостро пронизало його. Відразу не зрозумів, що це. Любов?.. Ні. Певно, що ні Любові він ще не знав, та й не уявляв її як любов до жінки. Його любов була більш містка: відданість Революції — тій бурі, яка захопила і понесла його в просторе, як повенева річка, життя. Поглядаючи на Клаву, що схилилася над книжкою, на її відрослий локон, який по-дитячому беззахисно і смішно стирчав над тонкою шиєю, він раптом зрозумів це почуття. Воно народжувалося у ньому, ще коли вперше допитував її і Клава знепритомніла, і тоді, коли прогнав її додому під час облави, і коли забрав із «мебльованих кімнат», і, нарешті, коли врятував від самосуду…

Це було почуття відповідальності за дівчину, за її долю. Так, ніби й він був винен у її злигоднях…

Другого дня Клава запропонувала Решетняку прочитати вголос знайдену книгу, бо вона дуже цікава і стане йому в пригоді. Це був роман Достоєвського «Преступление и наказание».

Решетняк прослухав його, затаївши подих. Був так заворожений книгою, що, здавалося, втратив мову. І тільки з часом почав сам поволеньки перечитувати окремі епізоди. Особливо вразив його Порфирій Петрович. Він і захоплювався ним, як слідчим, і водночас відчував до нього ворожість, як до представника царської поліції.

Йому здавалося, що Раскольникову, який підняв руку на лихварку, треба співчувати, бо він заперечував право старої скнари сидіти на скрині з грішми у той час, коли трудящі люди помирають з голоду… І намагався втовкмачити це Клаві, яка ніяк не розуміла, що таке класова боротьба і експропріація експропріаторів.

Клава доводила, що Порфирій Петрович, хоч і страшний своєю невідворотною проникливістю, але — чесна і благородна людина, бо він бореться із злом. Вона не хотіла знати ніякої класової боротьби.

Якось під час розмови Решетняку пощастило викликати Клаву на відвертість.

— Розкажи більше про себе, — попросив він.

Хоч і давно чекала такого запитання, та все ж пролунало воно несподівано. З чого, власне, почати?

Решетняк сказав:

— Починай з дитинства, Клаво…

Вона заплющила очі, закинула назад голову, і якесь рожеве марево попливло перед нею: неясні образи, уривки подій з такого близького і такого далекого милого дитинства…

Клава глибоко зітхнула і розплющила очі…

— Слухайте, — сказала, якось дивно блиснувши очима. — Я вам, Олексію Івановичу, розповім… Не про дитинство… А про те, що найбільше вас цікавить, — зупинилась, немов іще вагаючись. Потім рішуче стріпнула головою. — Пам'ятаєте, як ви допитували мене у міліції?

Решетняк кивнув.

— Ні, ви не все пам'ятаєте, — зауважила Клава, — ви не звернули уваги, як стало мені недобре, коли спитали: «І не прокидалися серед ночі?..» — Вона на мить затримала подих, а потім, схилившись над Решетняком, ніби боялася, що їх хто-небудь почує, промовила — Я не спала!.. Я чула!..

— Ну, ну… — ласкаво підбадьорив її Решетняк, весь внутрішньо напружившись, щоб не пропустити жодного слова Клави, але удаючи, що сьогодні це не дуже цікавить його.

— Вони сказали про батька «хлопчик з бородою…». Це мене так вразило! На мого батька! Який не дозволяв розмовляти неввічливо навіть міністрові!

— Заспокойся, Клаво, — погладив її по руці, що упиралася в ліжко, Решетняк. — Розказуй все по порядку. Хто? Коли? Хто це сказав?

Вона розгублено знизала плечима.

— Це було тієї ночі, коли тебе забрали в міліцію?

— Ні, — похитала головою. — Перед цим за два-три дні…

— Так, так. Розповідай!