Таємниця забутої справи

Вона відчужено глянула з-під напухлих повік і нічого не відповіла. Хіба через нього плакала? І сама не знала, чому полилися сльози, чому у серце зайшли такі болючі зашпори і примусили її зараз ридати над своєю понівеченою долею. Витерла обличчя рукою.

— Пробачте, Олексію Івановичу… Вам дуже боляче? — повернулася до навколишнього життя.

Той спробував посміхнутися.

— Куди поранило, у ногу?

Він кивнув, потім подумав і додав:

— І трохи у плече… Але… до весілля заживе…

— Хто ж це вас так?

— Бандити, — нахмурився Решетняк.

Хотіла спитати: «Які?», — та побоялася. Адже й вона — класовий ворог, як і ті, хто поранив Олексія. Вперше в житті відчула якусь ніби вину за собою за те, що називається класовим ворогом.

Але потім подумала, що, може, Решетняк стріляв таких юнаків, як Антон? Вона закам'яніла від цієї думки, відчуваючи, як ненависть знову спалахує в ній. Зрештою перемогла себе, спокійно глянула на пораненого.

— Ой боже, — раптом сплеснула руками, — у мене ж трохи кулешику є! Зараз підігрію…

Запалила грубку і, коли та розгорілася, дмухнула на свічку — слід економити недогарок. Та, поки поралася, знесилений Решетняк заснув, і вона не насмілилася будити його.

Решетняк ще спав, коли з'явився міліціонер. На цей раз із лікарем. Надворі розвиднілося, і в сірому світлі обличчя пораненого здавалося Клаві ще дужче змарнілим і чужим. Лікар наказав гріти воду, а міліціонер мовчки поклав на стіл торбинку з пшоном, невеликий шматок сала, цукор, хлібину.

Коли, намацуючи пульс, лікар торкнувся руки Решетняка, той застогнав і розплющив очі. Клава побачила, як зціпив зуби інспектор і на білому наче крейда обличчі виступили краплі поту.

Після перев'язки лікар сказав, що кістку куля не зачепила, тільки багато втрачено крові, хворому треба лежати, поки рана не затягнеться. «Спокій і харчування, — додав він, звертаючись до Клави, — і все буде гаразд». Дівчина мало не знизала плечима: чого це до неї? Потім схаменулася і закивала головою.

Наступного дня Решетняку полегшало, інспектор навіть пробував жартувати, але вночі знову метався у жару, кричав, наказував стріляти контру, лаявся, і Клава не знала, що їй робити…

Минув тиждень. Клава самовіддано доглядала пораненого. Коли приходили з міліції, дівчина намагалася піти з хати, а якщо не вдавалося, забивалася в куток і раділа, коли на неї не звертали уваги.

Одного разу ставний командир у короткому кожушку, обшитому по бортах і на комірі сивим смушком, перетягнутий ременями, прощаючись з Решетняком, несподівано повернувся до неї, взяв за підборіддя і пильно поглянув у вічі:

— А ти хто єси? — спитав. — Вродливиця… Десь я тебе бачив…

Клава розгубилася і густо почервоніла.

— Облиш її, — сказав Решетняк. Командир помахав йому рукою і вийшов.

— Хто це? — відчуваючи якусь підсвідому тривогу, спитала Клава. Її здалося, що десь чула цей голос. Чи не він сказав тоді у міліції: «Не розводь з нею, Олексо, буржуйських антимоній!»

— Інспектор Козуб, — відповів Решетняк. — У нас його ще називають Маратом за непримиренність до ворогів революції. Образилась на нього?

— Та ні, — відповіла Клава, а сама подумала: «Не дивно, що його називають Маратом, у нього такий пронизливий погляд. Міліція! Всі вони такі… Хіба ось тільки Олексій Іванович… Але це взагалі дивна людина…»

Коли хворому стало легше, вона сиділа біля ліжка на хиткому стільці і, поки Решетняк не засинав, розповідала сюжети прочитаних книг. На подив Клави, інспектор міліції цікавився не лише казками та солдатськими притчами. Його захопила історія давніх греків, мандри міфічного Одіссея, героя троянської війни. По декілька разів просив повторити епізоди, які найбільше сподобалися.

Клава відкривала йому незнаний світ. З її уст почув про стародавню Елладу, про сім чудес світу, про сміливих жінок-амазонок, про Римську імперію, гладіаторів і повстання рабів. В уяві молодого інспектора все це дивовижно перепліталося із реальним життям, із тим, що сьогодні оточувало його. Здоровий глузд шукав аналогій, і колишній незаможник знаходив пояснення героїзму Спартака у своїй революції, мовби він сам із своїми товаришами йшов на укріплення біляків у когортах Спартака. Дивувався і радів, що боротьба за свободу, в якій тепер трудящі люди перемогли, ще тисячоліття тому потрясала світ.

Із захопленням дивився на Клаву — худу, змарнілу, з глибокими синцями під очима, які повнилися світлом, коли дівчина розповідала і, забувшись, сама поринала у милий їй світ книжок.

Решетняку здавалося, що у Клави є невичерпна чарівна скринька. Усе нові й нові люди і події оживали в її розповідях, усе нові образи вражали уяву: і троє друзів мушкетерів, і граф Монте-Крісто, і князь Андрій та Платон Каратаєв.