Таємниця забутої справи

— Прокинулася серед ночі. Я правду сказала, що сплю міцно. Угріюся під купою ковдр і засинаю до ранку. А тут прокинулася… Темно. За вікном завиває хуртовина, вітер торгає шибки, наче хто постукує пальцями. Мені стало страшно. Розплющила очі — здається, якісь тіні сплітаються на чорному вікні, пливуть по кімнаті, дихають мені у потилицю. Сон зовсім зник. Голова чиста, свіжа… Подумалося, скільки зараз людей пропадають на холоді, клякнуть під дощем, замерзають у снігу… Моє затишне кубельце здалося таким беззахисним. Ось вдарить дужчий порив, посиплються із дзвоном шибки, і злий вітер разом з чорним туманом вдереться і в мою спальню… Може, вперше в житті з незвичайною ніжністю подумала про батька, єдину людину, яка оберігає мене. І раптом стало страшно за нього. Не тямлячи себе, підхопилася, побігла коридором до батькової спальні… В мене було якесь передчуття лиха. Певно, це тяжке передчуття і розбудило мене… Але за дверима батькової спальні було тихо.

Я постояла трохи, замерзла і, заспокоївшись, уже хотіла повернутися в нагріте кубельце, коли почула батьків голос. Голос долітав ніби крізь плач вітру, з темряви ночі. Я розгубилася і мало не закричала від страху, мовби почула голос привида. Потім зрозуміла: говорять не в спальні, а в діловому кабінеті, у другій, службовій, половині особняка.

«Чому батько опинився там? З ким він розмовляє серед ночі?! Чому у нього такий схвильований, ніби не свій голос?!»— тисячі запитань роєм закружляли у моїй голові, і я навпомацки, тримаючись стіни, пішла у непроглядній темряві по коридору, поки не наштовхнулася на металеву сітку, що відгороджувала квартиру від банку з його конторою, підвалом та сейфами… Пам'ятаєте, Олексію Івановичу, ви питали, чи замикається ця сітка, і я відповіла, що не знаю, не цікавилася, що батькові справи мене не обходять… Я сказала неправду.

Решетняк ледь посміхнувся:

— Я це відчував, Клаво. Так, так. Ну, будь ласка, кажи далі…

— Сітка не була замкнена, Олексію Івановичу! Вона навіть була трохи розсунута, і я прокралася до дверей кабінету. Серце калатало у грудях, але я вже не боялася темряви, я боялася за батька, бо мені здавалося, що його схопили і катують злодії. Я готова була вдертися в кабінет, щоб захистити його. Подумала, що треба гукнути матроса, який вартує біля входу, але знову почула голос батька, уже спокійніший, і сама трохи заспокоїлася. Він говорив щось про лівих есерів, про якихось буржуазних націоналістів… От уже не пам'ятаю, що саме…

Решетняк від хвилювання сперся на лікоть:

— Ну, Клавонько, люба… Ну, подумай, згадай, це дуже важливо…

Вона випросталася, безпорадно розвела руками.

— Раптом хтось, перебивши батька, захрипів басом: «Знаєте що, хлопчику з бородою, не будьте занадто цікавим… Сьогодні ми всі, і ліві, і праві, на одному вокзалі і сідаємо в один поїзд…»

Я не зрозуміла цієї фрази. Та й не було коли вдумуватися, бо в кабінеті хтось повторив тоншим голосом: «Хлопчику З бородою… — і дрібно засміявся: — Хі, хі…» Я ще хотіла послухати цю розмову, але почула голоси біля самісіньких дверей і втекла назад, у свою спальню. Незабаром із коридора долетіли кроки — певно, батько випроводжав нічних гостей квартирним ходом. Затим він повернувся, і, заспокоєна, я заснула. Другого дня, прокинувшись, довго лежала в постелі, пригадувала нічні події. Було світло, за дверима чула голоси Арсена і мачухи. Все було спокійно, і нічна пригода здалася мені химерним сном.

Я стежила за батьком під час сніданку. Обличчя його, схудле і постаріле, здавалося спокійним, хоч весь час було зосереджене. Він задумувався, був неуважний, узяв замість ложки виделку і вмочив у суп… Я хотіла вибрати вдень слушну хвилину і спитати, що то за люди приходили вночі. Але кожного разу, коли підходила, у нього був такий строгий вираз обличчя, що я не наважувалася… — Клава замовкла, потім додала роздумливо: — І дуже шкодую тепер…

Решетняк мовчав, думаючи своє.

— Ти дуже цікаві речі розповіла, — нарешті порушив він мовчанку. — Жаль, що раніше не сказала… І багато нових запитань тепер поставила… Ось одужаю, займуся розслідуванням впритул. Хоч, може, за цей час інший інспектор усе вже розкрив.

— І батько, може, знайшовся? — мало не скрикнула Клава.

— Звідки мені знати І Я не працюю зараз, а мої колеги про справи тут не говорять. Почекай ще трохи, все з'ясується…

— Олексію Івановичу, — стягши на переніссі брівки, задумливо додала Клава, — отой другий голос, тонший, що хіхікав І повторив слова «хлопчик з бородою», — іще десь чула… Але де — ніяк не пригадаю…

— Жаль. Це дуже, дуже важливо, Клавонько… Так, так. Спробуй згадати…

Та вона тільки безпомічно знизала плечима.

27

Почуття свободи!

Яке воно пронизливе після того, як відчиняються оббиті жерстю двері і чорний вогкий прямокутник, який наче обіймав багато днів і ночей душу й тіло, залишається за спиною і відразу стає нереальним та далеким, немов тяжкий сон уранці.