Таємниця забутої справи

Вглиб не пішли. Біля бортика, спиною до них, стояла худорлява дівчина. Щось знайоме відчув підполковник у зажуреній, наче схиленій під непосильним тягарем спині, в опущених руках. Дівчина обернулася на голоси, і Коваль побачив Лесю Скорик. Але вона чи не впізнала підполковника, чи їй було не до нього — ковзнула по Ковалю, потім по Решетняковій байдужим, наче сліпим поглядом, не привіталася і знову відвернулася до Дніпра.

Коваля зачепила Лесина поведінка, і він нахмурився. Лихо з цією міліцейською вразливістю! Навіть він, Коваль, людина, яка за довгі роки служби звикла до всього, не зміг позбутися її. І справді прикро: коли біда — кличуть на допомогу, а як усе втрясеться, забувають при зустрічі привітатися.

Але цього разу було дещо інше.

Вчора Леся прийшла до нього, спокійна, сувора, наче заворожена. Сісти не захотіла. Стоячи назвала людей, які можуть засвідчити алібі Василя Гущака.

Все це було Ковалю вже відомо від лейтенанта Андрійка, який теж розкрив таємницю молодого Гущака.

Підполковник сказав, що, очевидно, вже завтра Василь буде вдома, але вона може й сьогодні, тут, побачитися з ним. Леся сухо подякувала, від побачення відмовилася і пішла…

Зараз підполковник вирішив не травмувати дівчину, самою своєю присутністю нагадуючи про її нову біду. Мовчки торкнув за лікоть Клавдію Павлівну і повів униз, від альтанки.

— Значить, ви з Олексієм Івановичем того вечора були вдома, тобто на дачі… І нікуди не виходили… А до вас приходив хто-небудь?

— До нас? — стягла брови Клавдія Павлівна. — До нас? — повторила вона. — Ні, ніхто…

— Може, гості якісь.

— До нас не ходять «якісь гості». Я не люблю отого гостювання, коли людям немає що робити і вони тиняються по чужих квартирах. У нас бувають тільки у справах і то невідкладних.

— Значить, десятого вас ніхто не відвідав, — резюмував Коваль і спитав далі:— Відомо вам, Клавдіє Павлівно, хто пограбував банк у двадцять другому році? Прізвище Гущак щось нагадує?

— Вперше чую.

— І Олексій Іванович нічого про нього не розповідав?

— Дивно. Десятого липня ця людина їздила на станцію Лісову.

— Я не розумію, Дмитре Івановичу… Який зв'язок має поїздка на Лісову цього Пущака… — не витримала професорова.

— Гущака, — поправив Коваль.

— Нехай Гущака, до нашої сім'ї, до Олексія Івановича?

— Бачите, Гущак — єдина людина, що могла б пролити світло на долю вашого батька, а можливо, й брата… Мене й цікавить, чи не зустрічався він з вами або з Олексієм Івановичем і чи не розповів чогось…

— А чого це має вас цікавити?!

— Хоч би тому, що Гущак єдиний, хто знав не тільки, де подівся ваш батенько, але й долю вивезених цінностей… Зокрема, де їх сховано…

— О! — Очі у жінки звузилися і стали гострі.

— І ви твердите, що Олексій Іванович, який працював інспектором карного розшуку і вів справу про пограбування банку отаманом Гущаком, ніколи не згадував його?

— Ах, отамана, — ніяково посміхнулася Решетнякова, — звичайно, згадував, я забула прізвище… Але Олексій Іванович говорив, що цього бандита убили…

— Він утік до Канади і минулого місяця повернувся сюди.

— То й розпитуйте його!

— Його спитати не можна. Він загинув.

— А-а-а, — дрібно похитала головою Клавдія Павлівна.

— Десятого липня. Приїхавши у Лісову…

Решетнякова здригнулася і мимоволі обіперлася на руку Коваля.

— Пробачте, але я втомилася. Сядемо.

Коваль оглянувся, шукаючи очима найближчу лаву. Краєм ока помітив, що знайомої худенької постаті в альтанці вже немає. Як же Леся непомітно прослизнула?!

Вони сіли на лаву. Професорова перевела подих.

— Бачите, Клавдіє Павлівно, — роздумливо промовив Коваль. — За нашими даними, Олексія Івановича десятого липня на дачі не було. Не ночував він і в міській квартирі. І не тільки десятого, а й дев'ятого і одинадцятого. — Коваль зітхнув, згадуючи подробиці оперативного донесення лейтенанта Андрійка. — Де перебував, ми ще не знаємо і думали у вас довідатися. Треба ж установити його алібі. Але раз ви запевняєте, що був на дачі, та ще й нездужав, значить, наші відомості помилкові і доведеться декому дати прочухана.

— Так, нездужав… — мов луна, повторила пополотніла професорова, ховаючи погляд. — Але ви що? — ослаблим голосом спитала далі. — У чомусь нас підозрюєте з Олексієм Івановичем?

— Ні в якому разі! — заспокоїв Коваль. — Я тільки прошу допомогти у розв'язанні задачі, що стоїть переді мною. З приїздом Гущака з'явилася можливість знайти скарб і повернути державі. Не встигли ми узятися до цього, як Гущак їде в Лісову і на станції потрапляє під електричку… Була у нас задача з одним невідомим, стала з багатьма!

— Так, так, — кивала професорова. — Я розумію. Але чим можу допомогти?

— Постарайтеся, шановна Клавдіє Павлівно, пригадати ту ніч вашої юності, коли гущаківці орудували в банку, виносячи золото і гроші… Якась деталь, якийсь спогад, дивись, прониже туман злежалих років, і, може, з'явиться ниточка… Те ж саме проситиму і Олексія Івановича… Я не обмежую в часі, — додав підполковник, — але чим раніше що-небудь згадаєте, тим краще…

Решетнякова повільно підвелася. Підхопився і Коваль.