Таємниця забутої справи

Це був майже такий, як у нього, тільки трохи більший і краще умебльований, із селекторним зв'язком, кабінет, такі ж відчинені вікна на негомінку вулицю, обсаджену липами й каштанами. Та ж сама стара липа, вершок якої виднівся з його вікон, шелестіла листям і тут, долітало знизу те саме легеньке вурчання автомобільних моторів і шерех шин по асфальту.

Але повітря в цьому кабінеті було інше, насичене тією службовою електрикою, яка примушує людину, особливо коли вона викликала незадоволення господаря, виструнчуватися не лише станом, а й душею.

На широкому обличчі комісара не відбивалося жодних емоцій. Тільки в очах його, коли підіймав погляд від паперів і коротко зиркав на Коваля, був холод.

Вони починали службу разом, молодими офіцерами, і Коваль зовсім спокійно ставився до того, що колишній товариш випередив його і по службі, і у званнях. Комісар у свою чергу поважав Коваля і ніколи не дозволяв собі підвищити на нього голос, навіть під гарячу руку, але іноді підполковнику здавалося, що начальник управління, як і багато людей, не полюбляє свідків свого колишнього учнівства і становлення. Якось у дружній розмові комісар зауважив йому: «Ні, Дмитре Івановичу, начальник управління це не старший працівник, не просто начальство — це вже політичний діяч. Він своїми діями і рішеннями впливає на перебіг державних справ… А вам треба думати про справи практичні».

Коваль не міг з ним погодитися, бо вважав, що кожен працівник міліції, від рядового до комісара, представляє державу і тому робить якусь політику, але заперечувати не став, зрозумівши, що комісар хоче поставити його на місце.

Цього разу знову йшлося про політику, бо начальник управління зауважив, що убивством реемігранта зацікавилася громадськість, вже нібито й за кордоном знають, і від нього, Коваля, чекають швидкого розшуку…

Сидячи у Козуба, підполковник на кілька секунд склепив повіки, немов відганяючи неприємний спогад.

— На жаль, Іване Петровичу, нічого не маю втішного.

— То, може, відкладемо розмову, вигляд у вас втомлений… Підполковник заперечливо похитав головою.

— Щось перекусите?

— Ні, дякую… Так що у вас за новина?

— Одненьку мить… Дивом дивуюся, як воно збереглося… — почав нишпорити по старих папках. — У мене є свій архів, персональний, — і раптом… очам не повірив! — Козуб подав підполковникові тоненький, цигаркового паперу, аркушик, на якому розпливлися масні літери друкованого шрифту.

Втому у Коваля як з рук зняло. Це була давня листівка так званої партії соціалістів-революціонерів, де, зокрема, писалося, що з Резервного банку, колишнього Кредитного товариства Апостолова, більшовики вивезли усі цінності…

— М-да-а, — протяг Коваль, дочитавши листівку і вибираючи очима місце на столі, де можна покласти її, наче боявся забруднити поліровану поверхню. У нього, певно, з'явилося бажання помити руки, бо витяг носовичок і пожмакав його пальцями — так робив, коли доводилося торкнутися трупа.

Юрисконсульт сидів навпроти і стежив за ним.

— Час був надзвичайно складний, — сказав Козуб, коли підполковник дочитав листівку. — Без об'єднання неможливо було створити єдину економіку, вибратися з руїн та голоду, а так само оборонитися від світової буржуазії… Пам'ятаю популярну тоді казочку про батька, який перед смертю покликав синів і наказав їм переламати віник. Коли ніхто не зміг цього зробити, батько порадив розв'язати віник і кожну стеблину зламати окремо. Одне слово: спілка серпа і молота, союз республік… Але були й противники такого союзу…

— Як вона збереглася у вас? — кивнув на листівку Коваль.

— Можна сказати, чудом. Залізла між папери, приліпилася і пролежала он скільки років! І так само випадково знайшлася. Наче спеціально чекала слушного часу, — посміхнувся Козуб.

— А чому до справи пограбування банку її не включили?.. Це єдиний примірник, що був у вас?

— Ні… Їх, цих листівок, есери надрукували багато.

— Дивно, що не залучили до розслідування, — похитав головою Коваль. — Адже справа набирає глибшого змісту.

Козуб почухав потилицю.

— Мені зараз важко сказати «чому». У той час я, певно, ще не все розумів. У всякому разі, великої політики не знав… А тепер подробиць пригадати не можу — «чому» та «як»… Здається, якесь начальство не схотіло надавати цій історії такого значення, а вирішило обмежитися розшуком банківських цінностей. Ну, а цінності, як ви знаєте, ми не знайшли, бо загинули або зникли всі учасники злочину. От і прикрили справу… І зараз, боюся, ви нічого не знайдете, — додав юрисконсульт після паузи, — гроші ці давно пішли вітром по всяких Канадах…

Вечорове, але ще палюче сонце почало заглядати у кабінет, і юрисконсульт запросив гостя на простору веранду, закучерявлену диким виноградом.