Таємниця забутої справи

Клаві згадалося, як бідкався вчора Могилянський, що не знає, де взяти грошей на паровик для млина… «Невже це правда, — майнула думка, — невже все повернеться, і їхній дім, і сім'я… Адже він, Семен Харитонович, певно, знає!.. Невже це правда, невже — можливо?!»

Вона глянула на Могилянського вже не відчуженим, мертвим поглядом, як звичайно, а з живою іскоркою цікавості. Крамар помітив це і зрадів.

Але навіщо їй минуле?! Не буде їй місця в тому світі в якому жила безжурна дівчинка Клава. Втім, уже й дівчинки Клави на світі немає. Для неї було б дуже страшно, коли б усе повернулося. Вона перейшла такий рубіж, через який не повертаються назад, як не повертаються душі мертвих через Стікс. Ні, їй судилося залишатися в жахливому царстві Мадам… Найкраще було б по-справжньому вмерти. Щоб усе зникло: і те, що було, і те, що має бути…

На очі у Клави набігли сльози…

Ты поверь, что любовь — это тот же камин,
Где сгорают все лучшие грезы…

Вона замислилася, прислухаючись до журливого співу, і наче упокорилася. Могилянський подумав, що настав його час. Торкнувся безвольно схилених під хусткою плечей.

— Відчепіться, — глухо сказала Клава. — Одійдіть, Семене Харитоновичу!..

Він не відступався.

— Я пранцювата! — визвірилася. — Через вас, мерзотнику!

— Брешеш! — вже не маючи сил стриматися, накинувся на неї Могилянський. — Брешеш, брешеш, — повторював він, борюкаючись. — Вигадала! Ти просто ненавидиш мене, — пихтів він. — Але я примушу!..

«Кричати?! — майнуло в думках у Клави. — Але тут ніхто не звертає уваги на зойки і плач жінок!» І, немов у відповідь на ці відчайдушні думки, з сусідньої кімнати долетів зойк Коко, яким на слові «страданья» різко обірвалася пісня.

Клава мовчки вивернулася, засунула руку під пуховик і, заплющивши очі, замахнулася на Могилянського ножем. Той встиг перехопити її руку і скрутнув так, що Клава закричала.

У двері різко постукали. Не звертаючи уваги на стук, розлютований крамар і далі вивертав Клаві руку, поки, непритомніючи від болю, вона випустила ніж і впала на підлогу.

Диктова стінка з дверима затремтіла, посипалася штукатурка, і злетів зірваний гачок. Двері розчахнулися.

Могилянський відпустив Клавину руку і наступив ногою на ніж.

Вона не мала сил підвестися. Знизу все здалося химерним, несправжнім, наче вона таки перепливла у потойбічний світ: чиїсь ноги у чоботях, галіфе, над яким опустилися поли військової шинелі. За чобітьми стояла Мадам, як лялька-матрьошка, поставлена з ніг на голову…

— Що тут робиться? — суворо спитав військовий. — Підведіть її!

Могилянський узяв ніж, поклав на стіл, потім підвів Клаву.

Тепер вона роздивилася військового. Це був інспектор міліції, який допитувався у неї про батька… За спиною Решетняка, крізь двері, виднілися ще якісь люди. «Облава!» — зрозуміла Клава і, відчуваючи, як підкошуються від слабості ноги, сіла на ліжко.

— Що це? — кивнувши на неї і Могилянського, ще раз гнівно спитав Решетняк. Але питав цього разу Мадам, білу уже не тільки від пудри.

— Товаришу інспектор… — почав белькотіти Могилянський.

Решетняк відмахнувся від нього рукою.

— Ну?!

— Найняла кімнату, — нарешті зміркувала Мадам. — Здається, курсистка, приїжджа… А чого мужчина зайшов, не знаю… Хіба допильнуєш усіх!..

— Найняла кімнату… Приїжджа, — глузливо повторив Решетняк і перевів логляд на Клаву. — Дівчисько! — процідив крізь зуби. — Марш додому! Щоб ноги твоєї тут не було!

Могилянський теж хотів вийти: «Допоможу одягтися, зовсім слаба…» — але Решетняк зупинив його.

— Ви колись сусідом її назвалися, — нагадав інспектор. — Про ваші сусідські діла ми й поговоримо сьогодні… У міліції. Разом з усім цим вашим господарством, — кивнув у бік коридора, де за спиною Мадам товпилися затримані облавою «клієнти» і «баришні». — А Клава без вашої допомоги обійдеться…

23

Юрисконсульт зателефонував Ковалю наприкінці дня і сказав, що має для нього новину.

Незабаром підполковник уже дзвонив біля дверей Козуба.

— О, ви оперативні! — привітав його господар. — Заходьте, земляче, сюди, в кабінет.

Він узяв з рук Коваля формений кашкет і повісив на кілочок. Потім засновигав по кімнаті, підсунув гостеві крісло і вибіг на кухню, звідки повернувся з великими матовими фужерами і охолодженим сифоном газованої води, який у теплі відразу запітнів.

— Але, дорогий підполковнику, — говорив він, господарюючи, — отак відразу я нічого не скажу. Трохи помучу. І зажадаю, щоб раніше ви поділилися своїми успіхами.

Худорляве обличчя юрисконсульта випромінювало доброзичливість. Здавалося, чоловік наперед смакував, як піднесе гостеві сюрприз.

Коваль кивнув і, опустившись у крісло, втомлено відкинувся на спинку. Сьогодні у нього був важкий день, який закінчився неприємною розмовою з комісаром. Власне, нічого особливого не сталося: начальник управління питав про наслідки розшуку вбивці Гущака, а підполковник нічого певного відповісти не зміг.

Таке з Ковалем траплялося рідко. Запрошений сісти, він притулився на краєчку стільця під стінкою кабінету комісара і почувався не дуже добре.