Таємниця забутої справи

Було холодно. Мадам, як прозивали господиню цих «мебльованих кімнат», дозволяла запалювати печі надвечір, коли починали сходитися «клієнти». Клава сіла, підібгала ноги під старим ватяним одіялом, позатикала куточки. За тоненькою диктовою перегородкою, що відокремлювала цю кімнатку від такої самої сусідньої, співала жінка, яку тут звали Коко. Певно, це було прізвисько, що давно стало ім'ям.

Ты сидишь одиноко и смотришь с тоской.
Как печально камин догорает… —

наспівував приємний голос, і Клава ніяк не могла поєднати цей голос із зовнішнім виглядом завжди хмільної жінки.

Как в нем яркое пламя то вспыхнет порой,
То бессильно опять угасает.

Коко була не молода, «клієнти» не цікавилися нею, проте Мадам не тільки тримала постарілу красуню у своїх «меблирашках», але й терпіла повсякчасне бурчання і, здавалося, навіть побоювалася її. Вони були давні знайомі, ще з того часу, коли Мадам господарювала не у бідних «мебльованих кімнатах», де потай від влади тримала «баришень», а в фешенебельному будинку розваг, відомому всьому місту.

Учора, коли, пообідавши, «баришні» не знали, де себе подіти, Коко навчала їх пісень. З болісною насолодою тягли вони цю сумну мелодію, ятрили собі душу. І тільки довівши себе до сліз, наплакавшись, вони заспокоювалися. Так буває, коли болить зуб — людина ладна завдати собі водночас різкого болю, ніж терпіти тягуче ниття.

Хоч як куталася Клава, а тепліше не ставало, і тоді зрозуміла, що холодять не простиглі за ніч стіни, а лід у ній самій, що з'явився з того часу, як її зґвалтував Могилянський. Потім зринув спогад про минулу ніч, і по тілу пробіг дріж. Зуміла прогнати цей спогад. Їй треба думати про щось хороше, світле…

Ах, так. Пригадала! Востаннє танцювала на вечорі у батькових друзів вальс «На сопках Маньчжурии». На весь зал грав великий грамофон, і вона танцювала з Антоном. Купалася у хвилях щастя. Ті теплі хвилі пливли від Антона і огортали її. Дивне почуття весь час палило її. Це був не просто хлопець, а той самий юнкер, який цілий рік проводжав її на вулиці поглядом і сором'язливо червонів, так само як і вона… Де він тепер? Чи згадує про неї?

Не відчувала ніг, серце її завмирало, бачила тільки його блискучі очі і крапельку поту на вусиках, які ледь пробивалися на верхній губі.

Потім Антон зник. Казали, що юнкерів відправили на фронт, а коли фронт розпався і сталася революція, його бачили офіцером білої армії. Де ж він тепер? Чи прийде сюди, повернеться? Але минатиме її з презирством в очах…

Клава витерла сльози ріжком одіяла. Знову згадалася минула ніч, коли прийшов той самий Могилянський.

У Мадам дівчата не мали права вередувати, мусили робити все, що наказувала годувальниця і вимагали «клієнти». Але до вчорашнього вечора Клави це не стосувалося. Кілька днів жила в цих «мебльованих кімнатах» і сама не знала, чого хазяйка з нею панькається. Тішилася надією, що, може, дасть їй хатню роботу, поставить на кухню абощо. Але вчора з'явився Могилянський, і Мадам послала її у залу…

Клава відсунула подушку, відгорнула край пуховика і побачила довгий ніж, який вона непомітно взяла на кухні, ще не знаючи гаразд навіщо.

Переконавшись, що ніж на місці, знову накрила його пуховиком. Потім кинула погляд на підвіконня, де поклала газету, яку вчора підібрала у залі, потяглася, узяла в руки.

Скільки вже не бачила ні книжок, ні газет!.. А як любила нести в кабінет щоденну батькову пошту: десятки листів і цілу паку газет! Читати комісарську газету їй не хотілося — слова якісь чужі, незрозумілі… Хіба що театральні об'яви, кіно… Глянула на останню сторінку.

«П'ятдесят доларів дістане той, хто скаже, де знаходиться Олекса Ярош родом з Галичини або що з ним сталося. З 1919 року він живе правдоподібно на Подільській губернії, біля Вінниці. За ним пошукує його матір у справах спадкових…»

«Український махорковий трест продає курительну і нюхальну махорку…»

«Тов. Миколаєнко, не забувайте за ваш обов'язок і подайте свою адресу. Видавництво».

«Червоний суд. Справа інженера Дубицького…»

А ось і театральна афіша: