Таємниця забутої справи

— В історії хвороби справжнє прізвище не позначено, — доповідав дорогою лейтенант Андрійко, — поставлено «Апостол», потім «тринадцятий» і великий знак запитання. Він у них найдавніший хворий, без надії на одужання. Але тримають, бо немає рідні. Дідуган, кажуть, тихий і міг би жити в сім'ї… У супровідній записці Центророзшуку, датованій двадцять третім роком, сказано, що вилікування цієї людини має велике значення. У тій же записці повідомляється, що затримали його у селі Коломак, поблизу Харкова. Ходив від хати до хати розхристаний, без шапки, незважаючи на лютий мороз; щось белькотів і по-дитячому хіхікав… Більше нічого там немає, крім усяких там рецептів і лікарських позначок… Та ви самі побачите, товаришу підполковник.

— А чого до нього їздить Решетнякова? У лікарні знають, хто вона?

— Не знають. Вважають, що з гуманних почуттів. Вона тут піклується не тільки про нього, а ще про кількох таких самотніх стариків.

Машина зупинилася біля хвіртки, вмурованої у паркан. Було навдивовижу тихо. Тільки у гіллі двох тополь цвірінчало птаство, і Коваля чомусь здивували ці мирні звуки над мовчазним муром. Певно, думав, що зустріне тут крик, гамір, буйство людського духу, який залишився без керма і без вітрил. Але ні — тихо…

До хворого Коваль пішов з лікарем — молодою людиною, яка вже навчилася нічому не дивуватися. Лейтенант Андрійко був у формі, і його залишили у кабінеті.

Дідка знайшли на лужку. Він сидів на землі, біля лави, смикав травицю і кидав на всі боки.

— Апостол, — сказав лікар, сідаючи на лаву, — не можна рвати траву.

Дідок — мовби не до нього.

«Кульбабка», — подумав Коваль, розглядаючи сухенького чоловічка, у якого хтозна в чому душа трималася. Білолиций, з лисиною, вкритою де-не-де рідким, наче вицвілим, мохом, він і справді був схожий на кульбабку.

— Ти який апостол? — спитав лікар.

— Тринадцятий, — відповів божевільний тоненьким голоском.

Ковалю чомусь згадалося, що цей замшілий чоловічок колись був могутнім фінансистом, і в нього майнула думка про марноту життя багатіїв. Придивився пильніше і помітив у старого ту саму сідловинку на переніссі, як у професорової. «їхня родинна ознака!»

— Скажіть, що ми його знаємо, — попросив лікаря Коваль. — Він не Апостол, а Апостолов Павло Амвросійович, колишній керуючий банком.

Дідок повернувся до них спиною і знову почав щипати пальцями травицю.

— Попробуйте самі поговорити, — лікар підвів старого з землі і посадив на лаву.

Ні. не знає Коваль, як розмовляти з психічнохворими людьми! Усякий досвід набув за життя, усяких людей бачив, але з таким не доводилося стикатися… І раптом його осяяло:

— Вам привіт від дочки. Від Клави! Вона завтра прийде у гості.

— Клава, Клава, — заляпав дідок руками, мов птах крилами, ляскаючи себе по стегнах. І Ковалю здалося, наче в порожніх очах Апостолова промайнуло щось тямке.

— У вас тут якісь скельця можна роздобути? — спитав підполковник лікаря.

… Побачивши скельця, які сліпуче вигравали на сонці, немов справжнє дорогоцінне каміння, старий аж затрусився. Кинувся до Коваля і з жалісним виразом на обличчі став просити їх. Підполковник дав одне.

— Це від Клави, — сказав. — Але це фальшиві. А де справжні? Ми з Клавою ніяк не знайдемо їх!

— Ах, ах, ох, ох! — гірко затужив Апостолов, оглядаючись навколо, мовби щось шукаючи. І раптом кинув на Коваля, як тому здалося, цілком осмислений погляд. — Немає їх, немає… Бог дав, бог узяв. Ах, ах, ох, ох! — злодійкувато затиснувши скельце у кулак, знову почав ляскати себе по стегнах.

Коваль зупинив старого:

— Павле Амвросійовичу, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році банк, яким ви керували, був пограбований, — почав цілком серйозно, немов з гідним співбесідником, намагаючись упіймати погляд Апостолова, який той уперто відводив убік. — Під час будівництва зрошувальної системи закопаний скарб було знайдено. Отже, будь-яких претензій до вас тепер немає… Тільки одне: діаманти у схованці виявилися фальшивими, і всі сушать собі голову: як це могло статися? Де поділися справжні?

Апостолов, який ніби уважно слухав, раптом засміявся і почав підкидати скельце на долоні.

— Ви знаєте, де справжні?

— Я — Апостол, — сказав, підвівши брову, старий. — Я — Апостол, ти — Апостол, він — Апостол, — тицьнув пальцем у лікаря. — Я — тринадцятий Апостол. Са-та-на, — він підняв вказівні пальці над замшілою головою, наче причепив собі ріжки.

Коваль глянув на лікаря. Той знизав плечима, мовляв, я ж говорив вам. Але підполковник не здавався. Витяг з кишені халата ще кілька блискучих скелець.

Апостолов жадібно потягся до них.

— Де справжні? Чому зберігали у сейфах фальшиві?

— Де справжні? Де справжні? — старий знову цілком осмислено підняв брову і гостро глянув на Коваля. — Ах. де Справжні?.. Ах, ах, ох, ох!.. — Він намагався вихопити з руки підполковника скельця.

Зацікавлений розмовою, яка набирала дедалі більшого смислу, і реакцією хворого, якого вперше бачив у такому збудженому стані, лікар сам узяв скельця і спитав Апостолова:

— А може, це — справжні?