Таємниця забутої справи

Голова підполковника аж гула. Незабаром він підхопився і почав шльопати по стежці розтоптаними пантофлями, виробляючи дивні штуки: то зупинявся, жестикулюючи, то знову починав ходити, то обламував з дерева сухі гілочки і гриз їх, мов звір кістку, раз у раз випльовуючи пожовану деревину, то раптом сідав навпочіпки і щось креслив на землі, потім, затирав ногою свій рисунок і знову повертався на лаву.

Якби хто глянув на вираз обличчя Коваля та ще знав би, що підполковник тільки-но відвідав психіатричну лікарню, подумав би, що на нього вплинули ці відвідини. Коваль весь час гримасував, щось шепотів, посміхався, розмовляючи сам із собою, здивовано підіймав брови і кусав губи…

Тим часом у його голові складалися характеристики на кожну особу. Першою йшла, як і належить у товаристві вихованих чоловіків, жінка — Клавдія Павлівна.

Чи було їй щось відомо про викрадені у банку цінності?

Чому приховувала не тільки від суспільства — це можна зрозуміти, — але й від чоловіка та доньки свого божевільного батька?

Чому приховувала від слідства те, що у професора немає алібі? Чи здогадувалася, де він був десятого липня?

Втім, за допомогою свого молодого помічника лейтенанта Андрійка підполковник уже дещо знав для відповіді на останнє запитання. Того вечора, десятого липня, як і дев'ятого та одинадцятого, Олексія Івановича Решетняка не було ні у Лісовій, ні в міській квартирі, ні на роботі… Професор загуляв! Шановна людина, вчений, патер фаміліа[3] і зник з дому на кілька днів.

Іноді, доволі рідко, після закінчення великої роботи, коли втомлений мозок, нерви та й увесь організм ученого прагнули якоїсь розрядки, він раптом дозволяв собі несподівані вчинки. Поштовхом до такого могла стати одна чарка горілки або вина, яка на непитущого професора діяла фатально. Вона тягла за собою другу і третю…

Після третьої Решетняк не повертався додому і починав блукати. Найчастіше сідав у який-небудь приміський автобус. На кінцевій зупинці виходив і йшов, куди ноги несли, радо знайомився будь з ким, десь гуляв, десь випивав, десь ночував, повністю забуваючи, що він професор Решетняк, і рекомендуючись усюди дядьком Олексою.

Не було автобуса — ловив таксі або сідав у будь-яку іншу машину, навіть у самоскид, і їхав світ за очі, висаджуючись серед битого шляху або у глухому селі…

Колись Клавдія Павлівна збивалася з ніг: дзвонила в інститут, Ботанічний сад, у підшефний колгосп, розшукувала у приятелів, бігала по місту, тільки що не повідомляла міліцію… Потім переконалася, що чоловік завжди повертається додому — тихий, розгублений, провинний. Він ніколи не міг пригадати, де був, з ким, скільки викинув грошей, і покірно лягав у ліжко з холодним компресом на голові і валідолом під язиком, як мале хлоп'я, присягаючись: «Більше не буду».

І коли Клавдія Павлівна зрозуміла це, то почала удавати, що упокорилася і терпляче чекає його повернення, хвилюючись тільки, щоб не вскочив у якусь біду. Це була чи не найбільша стидна таємниця професорової, і усім, хто домагався Решетняка по телефону, говорила в такі дні, що він хворий…

Відомості ці роздобув лейтенант Андрійко, і Ковалю легко було зробити загальний висновок. Але де саме пропадав професор з дев'ятого по дванадцяте липня, ніхто не знав. Коваль вирішив, що надішле лейтенанта до молодого Гущака розпитати, чи був удома дід напередодні загибелі, дев'ятого липня.

А Клавдія Павлівна Решетняк? Що можна чекати від неї, чого слід добитися? І підполковник вирішив: насамперед з'ясувати, чого ховалася з батьком і чи не здогадалася, відвідуючи його, в яких тайниках сховано діаманти?

А чи не могла вона потаємно від чоловіка зв'язатися з Гущаком? Вольова, рішуча жінка… Адже буває: шукаєш одне, а знаходиш інше…

«Куі продест?» Кому вигідно? Весь час б'ється десь у глибині свідомості Дмитра Коваля цей класичний вислів стародавньої юриспруденції. І варто згадати Клавдію Павлівну, як ці слова ніби виринають на поверхню… Може, й справді саме їй вигідно?!

Ні, якщо йти за класичними канонами, то найбільшу вигоду смерть Андрія Гущака принесла онукові — єдиному спадкоємцеві. Але вічні закони дають тепер осічку — Василь категорично відмовився від дідових доларів…

А потім треба до кінця розібратися з Вандою Горохівською!

Коваль похитав головою. Це ще біда! Горохівська, яка колись голодним дівчиськом узяла і виростила безпритульне хлоп'я, викликала у підполковника глибоку повагу. Розумів, що тепер у самотньої постарілої артистки Арсен — єдина близька людина і втратити його було б понад силу… Але й приховувати від Арсена, що його справжнє прізвище Апостолов і що рідною сестрою є не Ванда Леонівна, а Клавдія Павлівна Решетняк, яка проживає у цьому ж місті, підполковник не мав права.

Коваль підвівся і знову почав ходити стежкою.

Та, може, сам Арсен Павлович не надаватиме цій новині великого значення. Адже не та мати, котра породила, а та, котра виростила! Але є така річ, як «голос крові». Що той «голос» підкаже Горохівському-Апостолову, які слова, які вчинки? Чи не скривдить Арсен Павлович людини, яка присвятила йому життя?