Таємниця забутої справи

Колишній банкір наморщив лоба і заворушив губами, наче хотів щось сказати, але не знаходив слів, наче те «щось» то виразно окреслювалося у його слабкому мозку, то знову втрачалося. Та ось зморшки на лобі розгладилися і він, посміхнувшись, похитав головою:

— Фальш!

— А де справжні?

— Кожен король має собі двійника, — повільно промовив дідок, — стріляють у короля, — він зробив жест, наче прицілюється пальцем, — а влучають у двійника. Хі-хі! — засміявся і враз заговорив скоромовкою, захлинаючись словами, мовби його прорвало: — У Наполеона був двійник, у римських імператорів були двійники… А мої діаманти хіба гірші?.. Ах, ах, ох, ох! Ви не думайте, що діамант — це камінець, — повів повчально пальцем перед обличчям лікаря. — Це — жива душа. Тільки що не вміє говорити. І кожному ім'я дано, як і святому апостолу. Були у мене Іоанн, Матвій, Симеон, Павло, Марко… Ах, ах! — Він знову тихо засміявся і, повернувшись до Коваля, підозріло, спідлоба глянув на нього. — А ви думали, що то — мертве каміння!.. Я теж — апостол. Теж — діамант. Я — живий!.. У мене й прадіди були апостоли. Усі дванадцятеро. А де вони поділися? — Він безпорадно, безсило оглянувся, і стільки було туги в його погляді, що у Коваля стислося серце. — Немає… немає. Отут вони, — він почав мацати халат, те місце, де мала бути кишеня, але не знайшов її і заплакав.

Лікар посадив його ближче до себе, тримав пульс.

— Нехай плаче. Це просто чудо, що робиться сьогодні в ним. Переворот якийсь. Осмислена мова! Ми, звичайно, не могли здогадатися, що потрясіння у нього зв'язане з коштовностями, діамантами тощо…

— А я — тринадцятий апостол. Чортова дюжина. Без Сатани не можна… — белькотів тим часом крізь сльози дідок.

— Йому треба відпочити, — сказав лікар. — Ви ще раз приїдьте… Завтра.

— Гаразд, приїду, — відповів Коваль. — Візьму і його дочку, яка сюди їздить інкогніто. Можливо, їй схоче сказати…

— Не заперечую… А зараз не забирайте в нього скельце. Нехай заспокоїться І простежимо, що він з ним зробить.

… Коваль повернувся додому, коли сонце сховалося за високі будівлі, які впритул підходили до його невеличкої садиби з садком і старим будиночком.

Підполковник пішов у душ, змайстрований із залізної бочки між яблунями. Потім виліз з ногами на улюблену широку лаву під старим горіхом, на якому серед лапатого і цупкого темного листя звисали яскраво-зелені плоди, і, відпочиваючи, ніби бездумно стежив за тим, як з глухих кутків саду виповзають присмерки.

Проте тільки збоку могло здатися, ніби підполковник милується садком. Насправді в його голові відбувалася гарячкова робота: інтуїція у нього вже зробила своє, і тепер вкрай завантажений мозок шукав точних даних, які підтвердили б або заперечили інтуїтивне почуття.

«Так завжди бувало, коли підполковник наближався до розгадки таємниці. Підсвідома діяльність мозку, яка починалася у момент вивчення нової справи, підштовхувала його згодом до висновків неминучих і точних. Ця не видна оку робота не припинялася й на мить, відбувалася і вдень, і вночі, хоч би чим був зайнятий Коваль. Так ніби для неї була виділена окрема ділянка мозку, яку не завантажували іншими справами, її живили і почуття Коваля, і спогади, і кінофільми, які він дивився в цей час, і колір трави, яку рвав у лікарні старий Апостолов, — все, що бачили його очі, чули вуха, згадувала пам'ять і хвилювало серце…

Було як перед виверженням вулкана, коли легенькі поштовхи і трясіння землі ще тільки нагадують про грізне нуртування природи, готової вирватися нагору. Зіткнення полярних думок народжувало у Коваля єдиний висновок, і він уже відчував це в собі.

У голові знову панував знаменитий графік. Все, що досі трималося в пам'яті, розкладалося по поличках, мінялося місцями, шукаючи свого єдиного, законного, як у періодичній системі елементів, місця…

Якби можна було записати на папері те, що складалося у голові Коваля, коли він сидів на лаві, то ці записи мали б приблизно такий вигляд:

Перше. Найголовнішим є те, що цінності знайдено. Ще перед війною, під час будівництва у Лісовій зрошувальної системи. На ящики і залізні скрині, зариті похапцем, натрапили землекопи. Це знають ті, хто веде зараз розшук і слідство: він — Коваль, Субота, Андрійко… А чи знають інші, причетні до справи люди?

Чи відомо це Клавдії Павлівні?

А Решетняку і Козубу?

Якщо хто-небудь з них знає і мовчить, хоч міліція удає» ніби розшукує саме цей скарб, то що означає ця нещирість?.. Але хто може знати? У пресі про знахідку не повідомлялося.

Друге. Хто, крім божевільного Апостолова, може знати, що у розкопаній у Лісовій схроні усі діаманти — підроблені?

Третє. Де поділися справжні? У сховищі банку, очевидно, не скельця зберігалися! Хто їх міг замінити на фальшиві? Коли? Де подів? А можливо, уже в банку лежали підроблені дорогоцінності?

Четверте. Як потрапила срібна статуетка дискобола з особняка Апостолова у кабінет Козуба? Якщо, звичайно, це та сама статуетка.

Підполковникові Ковалю здавалося, що відповіді на ці запитання автоматично дадуть відповідь і на основне: хто вбив старого Гущака?

Але де знайти ці відповіді?!