ТИСЯЧА ДОРІГ

Збентежений юнак мовчав і більше не намагався обороняти власть. Щойно тепер я запримітила, що до нашої розмови прислухались пасажири із сусідньої лавки. Там сиділи чоловік, йому було під шістдесятку, з двома доньками в віці, одній близько тридцятки, другій, з надмірно розмальованим обличчям, десь доходила двадцятка. Він втрутився в нашу розмову, розповів, що вони з Київщини і прибули в Західню ще за перших большевиків, додаючи: "як тут кажуть". З того часу він і старша донька, чоловік якої загинув на німецькому фронті, вчителювали на Підкарпатті. Молодша й надалі жила на Київщині й тепер ось приїхала до них на відвідини. Цікаво було спостерігати їхню розмову, в якій батько і старша донька говорили українською мовою, а молодша підкреслено відповідала їм по-російськи.

Коли ми вже менш-більш познайомились, чоловік, як і раніш мій сусід-юнак, оглянувсь по пасажирах, тоді до мене притишинем голосом: "Ви праві, без колгоспів людям краще живеться. Селяни всюди ненавидять колгоспи".

Підбадьорена його признанням, я знов узялась критикувати совєтський режим, поки нараз не спам'яталася. "З ким то я так завела мову? Хто вони всі? Ось хтось з них може вийти в коридор і вернутись з емведистом та вказати на мене", - майнула в голові тривожна думка. Щоб якось відв'язатися від теми, я кинула з удаваною байдужістю:

- А втім, я не знаю, як краще...

Моя регресія явно не подобалася юнакові.

- Ось спочатку говорили наче все як слід, потім самі засумнівались. Тоді, на ділі, як краще? - запитав з обуренням.

Мені стало ніяково з його докору, але також його розхитана нерішучість розсердила мене. Очевидно, він від дитинства виховувався на "директивах" і так уже звик до штампованої думки, що розгубився, коли стрінувся з відмінними поглядами на якусь справу і взагалі життя.

- А ви візьміть і самі подумайте у своїй голові, що і як краще. Кожна людина сама повинна зважити всі за і проти та не приймати чужих висновків, тільки зробити свій. На те ви ж ходили до школи, яка повинна навчати молодь думати самостійно.

Наша дальша розмова зійшла на побутові звичаї в їхніх і наших сторонах. Літній чоловік хвалився своїми хвацькими пригодами з молодих літ, а юнакові дуже хотілось послухати про наші весільні звичаї, питав, чи заведено в нас так, як у них, де після першої ночі виносять з комори рядно, на якому спали новоженці. У відповідь всі розсміялись, враз із ним самим. Видно було, що він десь чув або читав про таке і в його сторонах давно того не водилось, а сказав, щоб посміятись. Тим часом настав полудень, дехто повитягав з торбів, що мав приготоване, при тому частуючи одні одних. По обіді юнак присунувся до мене і, щоб не почули його навіть найближчі сусіди, заговорив стишеним голосом.

Насамперед розповів мені, хто він та що він. Походив з Житомирщини, одинак у батьків, тато - голова колгоспу. Вдома у них хороший садок: "Оте яблуко, що ним вас почастував, це з нашого садку. В сорок шостому в нашій сім'ї не було голоду". В минулому шкільному році навчався на бухгалтерій-ному курсі в Тернополі. Все ішло як слід, та ось недавно, улітку, бандерівці зробили наскок на промсоюз у Тернополі, забрали з каси гроші, а також взяли з собою одного партійця. Довідавшись про те, його батько ^ налякався, та й він сам боїться залишитись у Тернополі. Йому, одначе, .дуже подобається жити в Західній, і він хотів тут залишитись. Тепер мав у пляні переїхати до Самбора і там далі навчатися, потім стати бухгалтером у колгоспі. "Тільки не знаю, як воно там, чи також там діють бандерівці. Чи не вбили б мене, коли б став на роботу в колгоспі". Він був очевидячки заклопотаний і шукав у мене поради.

Я не в силі була приховати усмішки. Ну й натрапив, подумала. Мабуть, у цілому поїзді не знайшов би більш автентичного дорадника в цій справі. Але, поки давати йому поради, мені треба було трохи більше взнати від нього.

— Кажете, чули про бандерівців, що десь там напали, щось забрали. Скільки ви самі знаєте про них? Як собі їх уявляєте?

— А це, знаєте, більшість чоловіків тут це напівпартизани, тобто бандерівці. Днем вони вдома, наче нічого собі, орють, сіють, а прийде ніч - витягають винтовки і йдуть робити своє діло.

— Воно, може, не все так, як говорите, - почала я, засміявшись з його нереального образу повстанців. - Ті, про кого ви оповіли, можливо, їхні помічники, а повстанці - це професійні підпільники, вдень і вночі. Вони поставили собі за ціль здобути українську державу, без зверхности над нею Росії, розумієте? Очевидно, населення їм помагає, бо в партизанах їхні сини, батьки, брати. Вони даром, без вини, нікого не вбивають. Бувають кар'єристи, які коштом населення ви- слуговуються перед властю, і саме їм треба боятись партизан... А ви комсомолець?

Глянув на мене, потім опустив додолу зір: "Так", - і ще густіше почервонів. Чи не вперше в житті він почувався ніяково за свій комсомольський квиток.

- Вам нічого боятись бандерівців, - заспокоїла я його. - Якщо будете чесні та привітні до людей, вам у Західній нічого поганого не станеться.