ТИСЯЧА ДОРІГ

Зайшли в Гранках до одних переселенців, у яких донька та син співпрацювали з підпіллям. Син був в "істребітєльном батальйоне", стрибком називали люди такого. Провокатори залишили в їхній хаті ніби записку до одного повстанця, який, вони підозрювали, заходить у село. Сказали, що відорвались від групи під час облав і тепер шукають зв'язку. Дівчина відперлась, кажучи, що не знає нікого з повстанців, і не прийняла записки. Зате брат повірив їм, прийняв записку й обіцяв доручити, та ще й сказав до сестри в присутності провокаторів, що немає чого боятись. Незабаром після того зайшли в село повстанці. Вони вже довідались про провокаторів та прийшли остерегти людей, щоб з ними не зв'язувались. Коли їм розповіли про згаданий випадок, сказали, що ніхто не відорвався і не шукає зв'язків. Опергрупа потримала якийсь час засідку біля згаданої хати і, не діждавшись повстанців, заарештувала хлопця.

Провокативні групи брались ще на інші способи. Забирали запідозрених у співпраці з підпіллям людей до лісу, до побудованих для цього криївок. Там проводили над ними слідство, звинувачуючи їх у співпраці з МВД. При допитах вживали тортур. Траплялось, що здезорієнтована людина повірила, що то повстанці й виправдувалась, доводячи, що вона співпрацює з підпіллям. У селі багато знали одні про одних, і, коли хтось повірив провокаторам, він не тільки розповів про себе, але як запитували, а питали напевне, то й розказав про інших, до кого заходили підпільники. Наслідків не треба було довго чекати. Після того приходили арештування.

Метою провокацій було обірвати співпрацю населення з підпіллям. МВД хотіло настільки здезорієнтувати людей, щоб вони ніколи не були певні, з ким мають діло й кому помагають. Вкінці населення буде знати, що мало діло з провокацією. МВД само старалося, щоб люди довідались і після таких випадків нікому не довіряли.

Облави по лісах у ту пору відбувались ще й тому, щоб перешкодити підпільникам приготувати собі свіжі бункери на зиму і забезпечитись харчами, на що якраз був сезон.

Хоч літо не було легке, але тепер стало ще важче. Я жила в постійній напрузі. Село лежало недалеко лісу, і через постійні облави в хаті було небезпечно. Тому доводилось ночувати на горищі або в клуні. Одного пополудня над'їхали зі сторони лісу вантажні авта, повні військ МВД. Задержались коло хатів і стали злазити з авт. Вглядівши їх, я подалась на городи. Недалеко стояв ще не вижатий овес, в який і зайшла. До мене доносивсь гавкіт собаки мого господаря, а також сусідських собак. Це давало мені знати, що військо зайшло вже на їхні подвір'я.

Звечоріло, а далі зовсім потемніло, а собаки не переставали заливатись по всьому селу. Затримались, значить, у селі наніч, а ранком, може, й почнуть облаву. Мало того, що під осінь ніч вже холодна і я дриґотіла в моїй легкій сукенці. По півночі ще й пустився дощ, промочивши мене до нитки. Так просиділа до полудня другого дня, поки не від'їхали емведисти й не прийшла по мене дівчина господаря.

Наталка не показувалась до Гранок. Може, через облави, а може, думала я, вже відійшла з провідником Федором на зимування в глиб лісів. Більше я її ніколи не бачила. Потім глибокою осінню ходили тривожні чутки, що в Городоцькому районі в лісі загинув високої ранги провідник підпілля враз зі своєю секретаркою. Говорили, що в неї були довгі чорні коси.

Мені пощастило підшукати в селі родину, здавалося, не підозрілу в очах совєтської влади, в якої я й оселилася. Син і донька господарів працювали в районі, через що їм жилось трохи легше за інших селян. Це скоро винюхали районні чиновники і при кожних відвідинах села, а приїжджали вони часто, вступали до мого господаря, щоб у нього поїсти, а то й попити. Зайшов раз агент від збирання зернопоставок. Зустрівшись з ним на подвір'ї, господиня облесливо привітала його: "О, гості до нас". - "Дідько забрав би вас", - сміючись, відповів агент, українець зі східніх областей. - "Та де ж би я таке сказала!" - "Не сказали б, звісно, але подумати, то подумали. Ви тут усі нас любите як пси діда на перелазі".

Візити тих чиновників коштували мене чимало нервувань. Як на час доглянула, що над'їздили, виходила на город. Проте нераз не могла проховзнутись крізь подвір'я. В сорок восьмому мало хто з районної адміністрації показувався в село без охорони озброєних емведистів. Бувало, "начальство" вгощається в хаті, а бійці швендяються по подвір'ї, нишпорять кругом забудувань. Саме ті віддані режимові рядові солдати найшвидше мене завважували та цікавились, хто я.