ТИСЯЧА ДОРІГ

Зв'язок був поданий у селі Здолбунівського р-ну. За нею прийшов Птах з ще одним повстанцем. Вивели за село, зав'язали хустиною очі та "повели під руки, як молоду до вінчання", розповідала вона мені. При вході до криївки розв'язали очі, і вона влізла всередину. Це була її перша і, зрештою, остання криївка, яку бачила в житті. Не диво, що з цікавістю розглядала, як то живуть підпільники. "Низька, не можна було в ній навіть встати на повний зріст", - казала. Я догадувалась, що то була переходова криївка, на день-два, й Орлан використав її на побачення. У криївці застала Орлана. Він дуже зрадів Лесиним приїздом та випитував про мене: чи здорова, чи маю де жити, як почуваюсь.

Була ще інша причина, задля якої викликав її до себе. Зверхник Орлана домовився з ним про зустріч їхніх зв'язкових у Львові, на якій Орлан мав передати йому свого листа-штафету. Зближалась, власне, дата зустрічі, і на неї Орлан висилав Лесю. Записку Птах уклав у закаблук її мешта, вижолоблюючи в ньому діру, яку потім прибив наверха гумою. Місце і кличку Леся завчила напам'ять.

У криївці вона затрималась два дні, відповідаючи на розпитування Орлана про школу, настрої серед молоді й те, як налагоджувалось співжиття з учителями зі східніх областей. Після повернення відбула стрічу у Львові. Казала, що зв'язковою була жінка, років тридцяти п'яти, говорила повільною мовою і зверталася до неї через "доню". Вона забрала Орланову записку і домовилась про ще одну зустріч через два дні на випадок, якщо б була відповідь. Відповіді не було, бо так домовлено, чого кур'єрка не знала. Тепер Леся все це мені розказала та передала Орланового листа. Я жаліла, що так склалось, що сама не полагодила зустрічі, але була щаслива, бо мала вістку від чоловіка. Леся не знала, до кого везла листа. Можливо, довідалась щойно тоді, коли її арештували і звинуватили у співпраці з підпіллям.

Моє перебування в Гранках з кожним тижнем ставало дедалі загрозливіше. Бачила, що не вдасться там довго протриматись, бо вже й сусіди забагато мною цікавились. Я не знала, що зроблю після того, як прийде на світ дитина, тому хотіла за всяку ціну затримати нитку зв'язку з моєю родиною. Ніколи не розповідала їм про моє поневіряння по людях. Вони й без того дуже мною турбувались, але все ж залишала їх як останню дошку рятунку. Тепер домовилась зустрітись з ними в середині листопада.

Вісімнадцятого жовтня прийшов на світ наш син, якого назвала, точніше хотіла назвати, Тарасом. В породах помагала акушерка з сусіднього села Березівці. Вона походила зі східніх областей, була колись заміжня за чеха-колоніста, який загинув на війні. До Березівець приїхала ще за перших большевиків і з того часу там жила. Крім праці в лікарні, обслуговувала приватно і тим собі доробляла. Та жінка вміла достосуватись до трудних обставин. І з номенклятурою жила в злагоді, навіть по-приятельськи, і до неселення непогано ставилась. Давала собі раду, бо мала виховати двоє дітей. Однак її приязнь з адміністрацією викликала в людей застереження, а то й недовіру. Я нерадо згодилася на її послуги, але не мала іншого виходу. Господиня щось там їй сказала, хто я, і вона нічого не випитувала, але, коли я сіла після родів і вона подала дитину, приглядаючись мені, завважила: "У вас ніжні руки, це добре для дитини". Як відходила, в кухні сказала до господині: "В неї руки не селянки, - і відразу додала: - Але це мене не обходить".

В мене руки зовсім не були аж такі виніжнені. Де б я не перебувала, всюди помагала в хатній роботі, оббирала картоплі, мила долівку, хіба що не ходила в поле на роботу. Але вони мене все одно прозраджували, і заввага акушерки вказувала, що моя судьба в якійсь мірі опинилась і в її руках. Хоч яка я була обережна, все одно неможливо було довше прожити на одному місці, не звернувши на себе уваги сторонніх людей.

Зближення між західніми і східніми українцями в перших повоєнних роках проходило доволі повільно. Поминаючи історичні фактори, наявний стан подвійно не сприяв такому зближенню. З одного боку, західні українці ставились майже поголовно вороже до советської влади. З другого ж - влада насилала в Західню довірених і перевірених людей, якими заміщала адміністрацію, шкільництво та ін. Режим був заінтересований у тому, щоб дві вітки народу не зближувались між собою й усяко підсилював недовір'я. Зближення все таки відбувалось, насамперед між освіченішою верствою населення, по містах, у школах. Одначе село відставало.

Підпільний провід добре розумів причину політики відчуження, інспірованої режимом. Отож підпілля повело акцію за зближення між українцями з усіх земель. Цю тему порушувано в підпільній літературі, а також у розмовах з людьми наголошувано конечність ближчого співжиття. Згодом відносини стали налагоджуватись на краще. Приписувати в тому процесі забагато заслуги підпіллю було б неправильно. Само життя і спільна історична доля зближували людей, але своєю поставою і прикладом підпілля дало великий поштовх та прискорювало процес взаємопізнання.

***