ТИСЯЧА ДОРІГ

Вияв солідарности з голодуючими був не під смак режимові, і він старався стримати їх наплив у західні області. Влада не дозволяла колгоспникам у голодуючих районах залишати місця проживання, не видавала посвідок, без яких вони не мали права покинути села. Але близька смерти людина не чекала на посвідку: "В Західню - там ще нема колгоспів", - і йшли. Тоді "власть" узялась на інший спосіб - не допускала вживати транспортні засоби. МВД і міліція силою викидали голодуючих з поїздів і вантажних авт, що їхали в Західню Україну. Однак і такий засіб не стримав хвилі голодуючих.

З другого боку, МВД старалось різними провокаціями наставити населення проти голодуючих. Здорові, вгодовані емведисти переодягалися в лахміття і йшли просити хліба. Заночувавши в хаті, ограблювали господаря і втікали.

Все ж навіть тих зморених голодом нещасників "органи" використовували в поборюванні підпілля. Вони знали, що повстанці зустрічаються з голодуючими, тож під маскою голодуючих перебрані емведисти висліджували, до яких родин заходять повстанці. Після того тримали коло хатів засідки, вивозили родини на Сибір.

Нелегко і деколи дорогою ціною доводилось платити повстанцям і місцевому населенню за те, що подавали таку поміч. Проте вона в стокроть винагородилася. Врятовано сотні тисяч земляків від смерти, отже, збереглось фізичне існування загроженій голодом частині народу.

З дня на день мешканці Гранок сподівалися наїзду військ МВД. Військо вже було в сусідніх селах, і звідти доходили страхітливі вістки про закладання колгоспів.

Процедура починалася тим, що вночі, коли село спало, впадав загін МВД і військо зразу розбігалось по хатах. Ловили господаря, а якщо його в хаті не застали, брали жінку або й діда старого та затягали до сільради. Там замикали всіх наловлених під ключ.

Передбачаючи лихо, селяни ховались, хоч насправді не мали де. Була вже глибока осінь. Поля лежали нагі, а в лісах проводили облави, там ще більше було небезпечно. Все одно скривались таки в селі. Тому нічні напади тривали зо два тижні. Кожної ночі наловлювали кількох людей, а ранком до них промовляло районне начальство, намовляючи записатись до колгоспу.

Та охочих не було.

Тоді вводили по одній особі в окрему кімнату, вручали готову заяву, впихали дядькові в руку олівець та налягали, щоб підписався. Він упирався, казав, що неграмотний. Тоді вимагали, щоб лише поставив хрестик на заяві, а вони його підпишуть.

Коли ж селянин надалі упирався, організатори бралися до інших засобів: визували його і наступали грубими солдатськими чобітьми на босі ноги. Або роздягали до сорочки і до ранку тримали надворі в холоді. То знову замикали на всю ніч в сирий льох, а ранком, відхиливши двері, запитували, чи роздумався, і, коли давав негативну відповідь, не випускали з льоху.

Потроху влада назбирала заяв, підписаних руками стероризованих, доведених до півбожевілля селян.

Через кілька днів у ходорівській районній газеті з'явилась надрукована товстим шрифтом вістка: "Ще одне село району, з великим піднесенням, гідним радянських людей, зорганізувало колгосп".

Закладаючи колгосп, влада намагалася втягнути до нього насамперед заможних і середньозаможних селян, щоб від них набути худобу і господарський реманент. Характерно, що найбільший опір колективізації ставили середньозаможні й убогі селяни. Зате з багатшими відносно легко впоралися. Ті, що були залічені до кляси куркулів, боялися вивозу на Сибір і, коли їм давали до вибору - колгосп або Сибір, вибирали перше.

До речі, після війни заможне селянство як соціяльна кляса у західніх областях майже не було репресоване, як бувало давніше, до війни. У зв'язку з широко закроєною підпільною боротьбою, головним критерієм, за яким режим застосовував репресії, було не так соціяльне походження людини, як її наставлення до радянської влади. Арештували та вивозили на заслання насамперед тих, в кого хтось із родини був учасником підпілля або давніше в УПА, а також тих, що співпрацювали з підпіллям. В основній масі, учасники руху опору складались із середніх і нижчих соціяльних верств, тому саме вони були репресовані найбільше.

За всяких часів, до колективізації і після неї, вбоге та середньозаможне селянство співчувало протибольшевицькій боротьбі більше за багатих. Воно ділилося з нами своїм скромним куском хліба, наражалося на небезпеки, а то й великий риск, даючи нам притулок у своїх хатах і господарствах. Серед багатих також були наші прихильники, але й було чимало егоїстів і боягузів. Цей факт слід зафіксувати в ім'я правди, яка цілковито суперечила большевицькій пропаганді, що приписувала учасникам підпілля буржуазне або куркульське походження. Що важчою з кожним роком ставала боротьба і що тяжче жилось населенню, то більше ми зближувалися з убогими людьми. Вкінці не матеріяльний стан, а ідейність, національна свідомість і здібність до посвяти даної одиниці визначала її ставлення до підпільної боротьби.

МОЄ ОСТАННЄ ПРИСТАНОВИЩЕ