ТИСЯЧА ДОРІГ

На квартирі Настки, куди я заїжджала у Львові, познайомилася з двома сестрами, що приїхали з Київщини 1946 року і залишились тут жити. Старша закінчила у Львові університетські студії, початі в Києві, і тепер працювала асистенткою у Львівському університеті. Молодша з того часу відвідувала, але ніколи не кінчала, бухгалтерійні курси і ніби плянувала стати колгоспним бухгалтером. До життя ставилась "наплю-ватєльно", гуляла і жила тільки нинішнім днем. Старша сестра соромилась поведінкою молодшої та журилася тим, як вона дасть собі раду в житті. Була зовсім відмінна від сестри - розумна, працьовита і скромна. Я відрекомендувалася перед ними як учителька.

Старша сестра заходила на квартиру Настки, й мені пригадуються розмови з нею. В них ми заторкували питання, актуальні в ту пору, як закладання в нас колгоспів, совєтська економіка, шкільництво. Я говорила те, що думала, тобто критично про совєтську систему. Нераз вона згоджувалась зі мною, а деколи намагалась "пояснити" мені, виправдуючи ходи влади. Свою критику системи я підтверджувала конкретними прикладами, ставлячи навіть її власне життя за приклад, коли мені придавався. Показувала, наскільки держава не дбає про народ, загортаючи собі всю його працю та природні багатства, а своїх громадян залишає жити у злиднях. Говорила з нею про перегони в озброєнні, марнотратство громадського добра, зростання партійної еліти.

— Дивіться, - казала, - тут, у Львові, є окремі партійні крамниці з різнородними товарами, в них можна все купити. Подібно як було за німців - "нур фюр дойче". А курорти, а всі інші блага?

— Алеж будують також і шляхи, школи, розбудовується індустрія. Все це вимагає грошей.

— А ви придивіться добре й подумайте, яка саме індустрія розвивається, головно в Україні. Це насамперед важка, добувна, що обслуговує воєнну промисловість і не продукує товарів широкого вжитку для населення. Для ефективної експлуатації потрібні шляхи, а також кваліфіковані робітники, з освітою, які б обслугували економіку і державну машину. Живемо в двадцятому сторіччі, й неписьменними далеко не заїдеш. А хто ж оплачує ті школи?

Тоді вона згоджувалася зі мною і на підтвердження наводила свої приклади. Розповіла про недавній випадок в університеті.

Призначили тут нового професора, українця зі східніх областей. На першому викладі він запитав студентів, якою мовою вони бажали б слухати його лекції. Українці гукали - українською, а росіяни, хоч їх там було значно менше, наполягали, щоб виклади провадились по-російськи. Між студентами дійшло до сварки, а то й до бучі, а заляканий професор не знав, що йому робити.

— А ви за якою? - спитала її.

— Розуміється, за українською. Це ж український університет, з якої рації викладати в ньому російською мовою, - відказала майже з обуренням.

Про українське підпілля вона чула. Ще розказала їй у загальному, з якою метою підпілля веде боротьбу. Хоч у ту пору я була ніби на відпустці та не виконувала доручень, проте було одно завдання, з якого не звільняли нас ніякі відпустки. Це популяризування ідеї визволення України серед східніх українців. Мені хотілось, щоб вона знала правду про визвольний рух. Проте цього питання я не порушувала часто.

Мої розмови не викликали в неї особливого підозріння. Була свідома того, що в західніх областях населення майже поголовно ставилось вороже до совєтського режиму. В країні, де "на всіх язиках все мовчало", кожна проказана вільна думка мала якесь значення. Вона могла тут і там випустити паростки.

Вертаючись поїздом зі Львова до Ходорова, нав'язав зі мною розмову гурт селян, яких шість осіб, виселенців з прикордонної смуги, з Івано-Франківського р-ну. їхнє село було переселене ще за "перших большевиків" у Тернопільщину, але під час німецької окупації люди повернулись на свої старі місця. Тепер большевики знову їх викинули в Тернопільщину, встановлюючи здовж границі з Польщею мертву зону. Вони якраз вертались з родинних сторін, куди їздили на відвідини до свояків, що жили в селах, які не підлягали виселенню.

Дядьки були дуже зажурені, розповідали, що в селах під кордоном уже позакладали колгоспи. Нарікали, що держава здирає з них високі поставки, але в колгосп усе одно вони не вступлять. Я їм поспівчувала і, мабуть, не без того, щоб і свого не докинула до розмови, а вони, бідаки, до тієї міри розіщирились, що один став "сповідатись" переді мною.

- Знаєте, пані (в моїй ватянці й великій хустині я аж ніяк не виглядала на паню, але галичан не відучиш від панькання), хоч як мені тепер стидно, але мушу вам признатись, що ми всі отут, - він вказав на гурт, - до війни були в селі найбільшими комуністами. Ми влаштовували мітинги, пропагували, переконували інших, бо вірили, що за Збручем Україна самостійна. Але як прийшли сюди, коли ми їх пізнали, то... щоб їх шляк трафив з їхнім паршивим комунізмом. Та то москалі! Ми тепер перші будемо їх гнати звідси, як прийде час!