ТИСЯЧА ДОРІГ

Дядько був сердитий і ображений, як ображеною є людина, коли почувається окраденою з ідеї, в яку свято вірила, леліяла роками й очікувала її здійснення. Я дивилась на них і думала, що сама система найуспішніше виліковує людей з комунізму.

У Гранках я прожила ще близько двох тижнів. Родина тепер почувалась спокійніше, я була сама і, коли заходили районні чиновники, могла скритись у клуні. Нераз доводилось простоювати по кілька годин на холоді, була зима, деколи і не вдягнена, якщо не встигала захопити зі собою теплий одяг.

Незабаром і тут населення стало мною цікавитись. Зайшов у хату сусід чи хтось зі знайомих із села, побачив нову людину - ще нічого, але, побачивши ту саму особу вдруге і втретє, вже питав, хто вона. Господар, що влітку поміг мені дістати посвідку з сільради, доповів, що в селі забагато людей говорить, ніби я підпільниця. Я сподівалась, що до того дійде. Неможливо завжди від усіх сховатися і тим самим бути довший час в одному середовищі, щоб воно не зорієнтувалось, з ким має діло. Наша боротьба була тісно вплетена в життя народу, і ми добре його вишколили, привчили звертати увагу на деталі в поведінці сторонньої людини. Так вивчили, що, коли заходила потреба нам самим замаскуватись, це стало неможливо здійснити. Розуміється, МГБ, м'язи режиму, теж вказувало своїм сексотам, на що звертати увагу, вимагало доносити про появу нової людини в селі.

Переді мною знову постала та сама фатальна проблема: куди тепер? Мушу якось дотягнути до весни...

***

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє.

Леся Українка

Вирішила поїхати до родинного села Орлана і Горнового, Олесина, на Бережанщині. Тоді як у Самбірщині й Ходорівщині родини, з якими мала діло, точно знали, що я підпільниця, і через те давали мені притулок, то в Олесині мене ніхто не знав. Здавала собі справу, що нелегко буде переконати там людей, хто я, і здобути в них довір'я в час, коли всюди повно гебівських провокацій і страшних репресій. В Олесині жила заміжня Орланова сестра, і я надіялась, що в неї або з її допомогою мені вдасться побути там деякий час. Тільки щоб повірили мені, а люди всюди непогані, поможуть, навіть наражаючи себе - поможуть.

Запам'яталось мені - це було на Андрія, коли я приїхала поїздом до містечка Козова. Звідти яких вісім кілометрів до Олесина. Надворі вже зовсім стемніло, поки туди добилася пішки. Навіть не знала прізвища його сестри, бо, коли ми жили в підпіллі, таке знання не мало для нас практичного значення, а якщо Орлан і сказав мені, то я забула. Зате запам'ятала ім'я, бо було відмінне від інших, - Полька. Попитала людей і подалася до її хати, що була на краю села.

Увійшла в хату, слабо освітлену каганцем, з убогою обстановою. Там застала троє дітей. їм було на ім'я Стефа, Івась і Миросьо. Діти вбого вдягнуті, Івась - у подертих черевиках, а наймолодший Миросьо - зовсім босоніж. Мами не було. Пішла на базар до Козови і ще не повернулася.

Незабаром прийшла Полька. Сказала їй, хто я, а вона так дуже врадувалась вісткою про "дорогого братчика", що відразу, без найменших застережень мені повірила. Аж лячно стало з її довірливости, я ж могла бути прислана агентка.

У Польки вже не було вдома чоловіка. Минулого літа його арештували. Здаючи зернопоставку в районі, він приловив руками два роги мішка, затримуючи в них з кілограм зерна. Чиновник, що наглядав над здачею, завважив це, покликав міліціянта, і його зразу арештували. Польчин чоловік був у той час у важкій стадії туберкульози, але насилу працював, з огляду на дітей. Не зважаючи на хворобу, його засудили на десять років тюрми і лагерів. Знав, бідняга, що не вернеться з тюрми, тож і сказав жінці: "Опікуйся дітьми. Я вас більше не побачу". З тюрми прийшов від нього лист, а останні два місяці вже не було жодної вістки.

Польці дуже важко доводилось давати собі раду. Промишляла в той спосіб, що гнала людям самогон, за що їй платили літру її "виробу". Зароблену літру продавала на базарі та купувала харчі. Особливо тепер, перед святами і празни-ками, був "сезон". Майже безперестанку гнала самогон. Дядьки жартівливо радили їй вивісити на хаті: "Спиртзавод".

Робити самогон було заборонено. Якщо б міліція приловила, то Полька дістала б від п'яти до десяти років тюрми.

Вони й лазили по селах, винюхували, бо розчин на самогон ферментував понад тиждень і мав сильний запах. Вистачило було зайти вислужникові до Польки, й він відзразу занюхав би, що там готується самогон. Заможніші селяни, до яких часто заходили з району всілякі агенти за поставками, не хотіли ризикувати. Воліли, щоб для них горілку гнав хтось інший. Зрештою, чиновники також знали про Польчин "промисел". Нераз приходили за горілкою, і та підплачувала їх, давала хабар.