ТИСЯЧА ДОРІГ

У селі було спокійно, і після богослужби брат Насті, теж родич Орлана, запросив мене до своєї хати на обід. У хаті були вже гості з сусідніх сіл, опісля прийшло їх ще більше і почали празникувати. Під час гостини слідували дуже поважні тости: за вільну Україну, за здоров'я Василя, за те, щоб ми ще зустрілись у кращих, як тепер, обставинах і багато за що. Тости я респектувала, але ніяк не могла пригубитись до міцного самогону. Наговорившись досхочу, ми стали колядувати. Потім перейшли на повстанські пісні, а коли затягнули "бодай ся когут знудив", було ясно, що гості трохи підпиті. Тоді, закономірно, почались найщиріші звіряння. "Я, - казав один дядько, - знаю Василя від дитини. Він мене також знає, переховувався в мене за перших большевиків".

У хаті панувала святкова атмосфера, зогріта теплом гостинности. Між гістьми була жінка, яка нещодавно вернулася з Сибіру. Вона була вивезена ще 1940 року, враз із Орлановою матір'ю. Ця жінка й розповіла мені про останні хвилини життя і про смерть матері Орлана. Хвора мати не прожила довго на Сибіру. Померла ще до вибуху німецько-большевицької війни.

ПОЦІЛУНОК І ЗРАДА

Тоді, коли я передавала Тарасика до батьків, домовилась зустрітися з ними 20-го січня, щоб дізнатись, як там мається дитина і... може, до того часу прийде лист від чоловіка. У визначений день поїхала до Львова.

На останній залізничній пересідці в Ходорові мені випало взяти квиток на підміський вечірній поїзд. Усі ці місцеві поїзди однакові - неосвітлені й неопалені товарні вагони, з двома лавками посередині.

На станціях всідало багато молоді. Був Щедрий Вечір, і напевне у кожного вдома була приготована свята вечеря, але вони мусіли вертатися, бо за неприсутність на лекціях під час релігійних свят усували зі школи. Молодь виглядала мені на колядників. Вони на кожній станції вносили у вагон враз із морозяним повітрям також і святковий настрій.

У високо розміщених віконцях вже погас сірий день, і в темряві вагона помалу заникали поодинокі постаті пасажирів. Нараз серед молодечого сміху та гомону затягнув хлоп'ячий голос з гуртка, що стояв ближче дверей:

Нова ра-га-га-дість стала...

Коляду підхопило більше голосів, проспівали першу строфу, і на мить запанувала напружена тиша. У вагоні стихло, ні словечка, всі начебто чогось вичікували. Тоді стиха, несміливо знов озвався хлоп'ячий голос:

Чи чули ви, люди...

До нього долучувалось усе більше й більше голосів, поки не залунало могутньо на весь вагон:

Закували у кайдани
Нашу неньку Україну.

Коляда виривалась шпарами з темного вагона й линула до стіп Всевишнього, благаючи його:

Верни волю, даруй долю.

— Малчать! - зверещав у темряві чоловічий голос всередині вагона. Біля лавок хтось нервово кресав сірники, а хлопці позаду його задували. На першій зупинці чоловік, що кричав, вибіг з вагона і зразу вернувся з залізничним емведистом та кондуктором з ліхтарем.

— Кто начал?

Хлопці знизували плечима: "Не знаємо... Темно було, а людей, бачите самі, багато".

На головному двірці молодь висипала з вагонів, простуючи гуртками до трамваїв. Падав густий лапатий сніг. Точно як у сорок першому, коли я, як ось вони тепер, залишала рідних удома вечеряти, а сама верталася до школи. Опісля через кілька днів прийшов від мами жалібний лист, у якому писала, як сумно вражало моє порожнє місце при столі... Ех, мамо, чи не звикла вже ти до мого порожнього місця...

Так я приїхала до Львова.

У Настки, в якої я завжди зустрічалася з родиною, тим разом чекала мене несподіванка - лист від Зої. Вона знала, що я заїжджала до неї ще з часів, коли ми разом ходили на матуральний курс, а потім, вже будучи в підпіллі, ще раз тут зустріла мене 1945 року. Тоді ми верталися зі свят у Перемищину. Зоя писала, що опинилась у Львові й хотіла б пов'язатись з підпіллям. При тому навіть досить гостро підкреслила, що мій обов'язок помогти їй у тому.

Ще коли я була у Львові попереднього разу, Настя сказала, що до неї заходила незнайома дівчина. Назвала себе сестрою моєї дружки і просила переказати мені, як приїду до Львова, щоб відвідала її, дружку. Почувши це, я наказала Настці, щоб не сказала їй, на яку дату я домовилась приїхати вдруге. Відразу зорієнтувалась, що вона прийшла від Зої, в якої була молодша сестра. Проте дуже здивувалася, бо знала, що Зоя була арештована в Єлєній Ґурі. Польська безпека точно устійнила, хто вона, бо її знали багато арештованих у той час підпільниць, а також сексоти. Я не вірила, що польська безпека випустила Зою з рук, вона ні в якому разі не могла вимотатись перед ними і якщо тут з'явилась, то тільки з поміччю МҐБ. Але турбота за дитину і чоловіка спонукали мене ще раз, "останній раз" - обіцяла собі, поїхати до Львова, не зважаючи на те, що була вже насторожена.