ТИСЯЧА ДОРІГ

Тепер, читаючи Зоїного листа, була майже певна, що вона заломилась і пішла на співпрацю з МҐБ. Мабуть, привезли її до Львова і з моєю поміччю хотіли б пропхнути в підпілля з якимось завданням. Я не бажала тепер зустрічатись з нею. Як навесні пов'яжусь з Орланом, розкажу йому, і тоді нехай він вирішує. Хоч я бачила, що моя квартира загрожена, рішила почекати до завтра на зустріч з родиною, бо й так не було куди дітися. Поїзду пізно ввечері не було, а надворі сипав сніг і припікав мороз.

Наступного дня приїхала Леся. Розповіла, що Тарасик росте здоровенький. Всі кажуть, що виглядом подібний до мене, а мама душі в ньому не чує, вже так доглядає. Мені наче камінь осунувся із серця. Тоді сестра передала листа від Орлана. Ніколи я ще не читала листа з таким зворушенням, як тим разом... по чотирьох місяцях мовчанки. Я відразу зашила адресу в підшивку куфайки, бо серед турбот і поневірянь на пам'ять не розчислювала. Це ж моя єдина нитка до чоловіка, і загалом до підпілля, відколи обірвався зв'язок з Наталкою. Зміст листа не був нічим підозрілий. Я поклала лист до кишені.

Смеркалось, і ми обі вже збирались від'їжджати зі Львова. Я плянувала поїхати в Самбірщину, до Ірини, щоб змилити за собою сліди, бо в Бережанщині, хоч люди добрі, але вже забагато знало, що я жінка Василя Галаси. Аби но дотягнути до весни. А щойно січень...

Ми були вже вдягнуті до відходу, коли нараз почувся стукіт у двері, відтак увійшла Зоя. Побачивши її перед собою, я інстинктивно злякалась, але це була лиш мить, і тоді радість перемогла страх. Вона ж моя найкраща подруга з матурального курсу, опісля з підпільних років. Доглядала мене, коли я хвора лежала в гірському селі, завдяки їй і вижила. Ні з ким з подруг я так інтимно не спілкувалась душею, як з нею. Зоя теж радісно віталася. Ми обнялись, розцілувались. Вона змарніла і виглядала дуже затурбованою. Запропонувала вийти на вулицю, поговорити. Вийшли втрьох. На розі я попрощалась із сестрою, вона подалась на Підзамче, а ми пішли вулицями.

Минула хвиля радости, і я вже думала тверезо. Якщо Зоя прийшла з доручення МҐБ, то вони стежили з часу, відколи я тут появилась. Настка знала Зою, довіряла їй і, певне, подала дату, коли я буду. Інакше як вона могла так трапити на мене. Тепер вже не становило різниці, перебуватиму я в хаті чи на вулиці.

Вечір був дуже морозний. Скоро я вся промерзла у своїй куфайці та спідничці, а Зоя мала на собі теплий зимовий плащ і велику вовняну хустку. Бачучи, що мені холодно, вона забідкалась і запропонувала обмінятись хустками, в мене була мала. Я відмовлялась. Тоді вона сама мене розв'язала й наклала на голову свою теплу хустку, як бувало в підпіллі, коли ми одна одній помагали.

- Яким чином ти тут взялась? - було моє перше питання до неї. - Ми ж знали, що ти була арештована.

Зоя стала розповідати в деталях свої пригоди після арештування. Вона подала себе за спекулянтку. В неї документи замешкання були з Варшави, тож з Єлєньої Ґури, де була арештована, її завезли до Варшави й там посадили до в'язниці. Вирятував її звідтіль якийсь там працівник англійського консуляту, якого вона знала давніше, коли доставляла йому підпільну літературу. Він доручив їй перейти в Україну і дав зв'язок до одного жида у Львові, який вистарався для неї пашпорт. Сказала, що не може бездіяльно довше жити і хоче нав'язатися з підпіллям.

Я могла була повірити Зої, але не в таку ж неймовірну історію. Скоро побачила, що їй і не залежало на тому, чи повірю їй. З кожним її словом я відчувала все більшу небезпеку і намагалася вернутися до хати. Однак вона вперто мене притримувала, просила ще не йти, бо всього не розповіла мені.

Взявшись під руки, ми простували вулицями, поки не вийшли на початок Личаківської. Ледве пройшли кілька кроків, як зненацька високий мужчина ззаду силою увірвався між нас і схопив міцно попід руки. В тім же моменті два інші, вони всі були в чорних пальтах, схопили нас під другу руку. Я рвонулась, намагаючись вирватися, але даремне. Мене міцно тримали.

"Спакойно, пайдьомтє с намі", - наказав середущий. Нас посадили в "Побєду", що чекала з боку вулиці.

Упродовж усього проходу із Зоєю я була напружена і приготована на найгірше. Проте сама дія спіймання відбулася так несподівано, що мені зашуміло в голові і я почувалась, наче уражена громом. Не сприймала дійсности. Коли людину нагло стріне велике лихо, перша протидія свідомости - не сприйняти його, геть відкинути. "...Це неправда! Мені лише сниться... Невже всьому кінець?.. Як вона могла?.. Мені б не стало нервів так холодно і так довго загравати. Ні, це тільки марево!.."

Відтак пригадала, що при мені лист і адреса від Орлана. Думка ця з електричною швидкістю привела мене до свідомости. "Зроблять коло хати засідку, уб'ють або й живими зловлять... Жахливо, що не зможу нічим запобігти цьому".