ТИСЯЧА ДОРІГ

Не зважаючи на явну іронію, яка бриніла в його словах, цей генерал не здавав собі справи, як вони вплинули на мене. Показуючи лист від Полтави, він хотів послабити мою волю вісткою, що їм попались (а може, загинули) кур'єри, мовляв, такий кінець буде вам усім. Адже мали в руках сильніші карти, якими могли мене зломити: реальну загрозу, що повисла над моїм чоловіком, підсування мені перед очі світлин наших дітей, врешті доля, яку готували моїй родині. Вони поставили мене перед дилемою: рятуй їх або підписуй важкий їм вирок. У критичній ситуації, щоб не збилась з путі, Боже провидіння післало мені в кабінет начальника підкріплення від Полтави, найблагороднішої людини, яку я зустрічала в житті. Не уявляв собі емгебіст, як він мене підбудував отим поздоровленням. Водночас я побачила, як докладно вони нас вивчали, особливо провідних людей, враз із їхніми навичками. Проте навіть ворог говорив про Полтаву з дозою гідности, хоч погрожував, що його знайдуть й уб'ють.

Через кілька днів закінчили слідство і ще раз повели мене до начальника. Тепер він уже конкретно сказав, чого від мене хочуть. Вони вирішили мене звільнити, точніше, не звільнити, лишень дати можливість "виправдати себе" перед радянською владою. Тому висилають до Орлана, щоб нахилила його до співпраці з ними.

Начальник сказав приблизно таке:

- Вплинь на нього так, як може жінка, коли вона постарається. Даємо вам реченець - перше березня. До того часу ти повинна вернутися до нас з відповіддю від Орлана. У вас дитина, тож твоя поїздка не повинна викликати жодної підозри. Як він згодиться на нашу пропозицію, тоді опрацюємо плян, у який спосіб втримувати з ним контакт. Нехай він сам подасть свої думки, і ми вже домовимось. Якщо це зробите, забезпечимо вас гарною квартирою та влаштуємо на працю. Будете собі жити і не бракуватиме вам пташиного молока. Коли ж Василь не згодиться, то залишить тебе біля себе, в бункері. Може, проживете ще рік-два, а вкінці все одно знайдемо вас і вб'ємо! Ваша дитина залишиться без батьків, і родина через вас постраждає. Зрозумійте, що ви всі приречені на смерть, а ми ось даємо вам нагоду жити. Ну що - згідна виконати наше доручення?

— Я постараюсь зробити все, що в моїх силах. Але ви знаєте, що рішення буде за ним.

— Ми знаємо і свідомі того, що рискуємо. Та те, що засудимо тебе, не принесе нам великої користи. Рискувати нам не першина. В найгіршому випадку ще трохи поживете, - відповів.

Розмова, як завжди, відбулась уночі. Удосвіта, ледь на світ зашарілось, в кабінет прийшов зодягнутий по-цивільному слідчий (раніше вони всі були завжди в мундирах емгебістів) і випровадив мене за браму, на мертво-безлюдну о цій порі вулицю Сам зразу подався в протилежну сторону. Щойно тепер я повірила: емгебісти справді випустили мене зі своїх кігтів, надіючись, що клюну на їхню обіцянку щасливого життя, в якому не буде мені бракувати "пташиного молока".

"Органи" не взяли до уваги, що мене ніхто не втягнув у підпілля силоміць. Я свідомо та добровільно обрала свою долю, яка з самого початку не обіцяла життєвих вигод.

Опинившись на пустій вулиці, ще раз оглянулася довкруги й перехрестилася: "Господи, дякую Тобі, що я вже поза тією брамою!"

***

У мене був місяць, впродовж якого повинна була віднайти Орлана. Нелегко це зробити. Взимку повстанці нераз понад місяць не відвідували людей по селах. Околиця, де перебував Орлан, була мені незнана. Однак перед тим, поки відшукаю Орлана, треба було подбати про Тарасика, забрати від батьків і влаштувати в когось. Я знала, без порошинки сумніву, що ми не підемо на співпрацю. Тож, як мине місяць і я не з'явлюся до них з відповіддю чи радше згодою від Орлана, прийде пімста не тільки на підпілля, але й на мою родину. їх вивезуть на Сибір.

Коли Зоя зайшла до хати Настки, я ще не відходила до поїзду, лише вийшла з нею надвір, ніби на кілька хвилин, залишаючи свою торбу. Тим часом не повернулась. Зажурена жінка ранком поїхала поїздом до Задвір'я повідомити родину, що я пропала. Розуміється, вдома всіх обняла тривога. Мама вже й раніш прочувала нещастя, всю ніч не спала, відколи Леся розповіла їй про відвідини Зої. Тепер, опечалена, бідкалася і зразу стала готувати мені передачу з харчами та з нею мала вислати тата, щоб ішов попід в'язниці Львова, може, побачить мене крізь вікно. Вона й не знала, що вікна, які колись виходили на вулиці, тепер замуровані... Все те мені розповіла Настка, коли зайшла до неї раннім ранком забрати торбу.