ТИСЯЧА ДОРІГ

Кожний день був дорогий, тому ще цього ранку залишила Львів. На головному двірці, купуючи квиток, перемовилась з касієркою. Звернулась до неї за квитком, а вона запитала мене з сарказмом: "Как? Нє панімаю!" - і не видавала квитка, дарма що за мною стояла довга черга людей, яких повинна була обслужити. її нахабство мене до краю розлютило: "Тоді хай тут сяде хтось, хто нас "панімає", а ти йди назад, туди, де тебе "панімают"!" - відказала я їй таким же тоном, як вона до мене. Касієрка з ненавистю кинула квиток. Мені було нічого її боятись, я вже "там" була. Пізніше думала собі гірко, що ось так вони туго вкручують у нашу землю кожний найменший гвинтик окупаційної машини. Як воно буде, коли настане час їх знову повідкручувати. Чи не занадто вже буде зритою і подірявленою наша земля?..

Цього дня поїхала в Гранки забрати свій одяг і ввечері знову вернулася до Львова, зразу пересівши на двірці на поїзд до Задвір'я.

... П'ять років пройшло з часу, коли я востаннє відчиняла цю хвіртку. Тоді також була ніч першої зими під поновною большевицькою окупацією. Тихенько, щоб не розбудити собак, пройшла подвір'я. Тиша довкола, тільки серце несамовито товкло в грудях. Застукала легенько у вікно.

В хаті заворушились і через хвилину побачила у вікні сильветку батька.

- Хто там? - спитав притишеним голосом.

- Я, - відповіла теж тихо.

- Боже мій! - ледь донеслось крізь вікно, і батько пішов відчиняти двері, а мама вже заслонювала вікна, засвічувала лямпу.

Хвилину, поки блимнуло світло, я стояла тихо, наслуховувала. Коли засвітилось, кинула очима по хаті й кинулась до колиски, де спокійненько спав Тарасик. Припала до нього й завмерла: "Сину мій! Ще день тому я думала, що ніколи-ніколи тебе не побачу!"

Підступив тато:

- Ти з морозу. Вважай, щоб не простудила його.

- Хай, залиши її, - відказала мати.

Я піднялась над ним обережно, щоб не розбудити. Тоді привіталась з батьками, сестрами, братами. Потім розповіла їм усе, що мене стрінуло.

Після переживань останніх днів і майже неспаних ночей була дуже виснажена. Рішила відпочити вдома хоч один день, а тоді відвезти Тарасика до Олесина, до тієї ж Насті, родички Орлана. Вони, дуже добрі люди, мають лиш одного десятирічного сина, і я надіялась, що порятують мене й заопікуються Тарасиком.

Цей день, однак, був для мене важкий. Гірко й образливо критись у рідній хаті, коли хтонебудь із сусідів заходив, боляче ховатись від близьких тобі людей, серед яких зростала. Пройшли перші хвилини радости з того, що я на волі, і вже з очей усіх в родині пробивались зажуреність і тривога: "Що тепер нас чекає?"

"Хоч би не розбивали нас, не арештували, а вивезли всіх разом", - турбувався тато.

Другого дня ввечері я спакувала клунок дитячих речей і збиралася враз із Тарасиком і Стефою відходити до поїзду. Вже попрощалась з усіма, а все ще стояла, мов магнітом прикута до підлоги. Я ж добре знала, що це останній раз, коли я з усією родиною в цій хаті, і мені хотілось стримати час, розтягнути якнайдовше наші останні спільні хвилини. Також зволікала, бо мала ще їм щось сказати, дуже важливе, чи, може, просити. Мені важко було почати, слова застрягли в горлі, але, глянувши на годинник, що безжалісно мене підганяв, врешті заговорила:

- Як мені з вами попрощатись, якими словами розрадити в тому, що вас чекає попереду? Що б я не сказала, воно вже не змінить нічого. Одне вас благаю - не кленіть мене. Я так робила, як мені наказувало моє серце та сумління. Пішла в підпілля, бо почувала, що повинна була піти. А де боротьба, там і жертви. Вони не минули і нашої родини.

- Що ж, трудно, ми не перші, - відповів на це батько. А мати, сердешна, тільки оглянулась по хаті, на дрібних дітей, на колиску, зідхнула важко й нічого не сказала.

Допомогли нам дістатись на станцію, посадили на поїзд, і вночі ми з дитиною приїхали до Золочева. Там станція ще з війни не відремонтована, і треба було чекати в неогрітій почекальні аж до ранку на поїзд до Тернополя. Цей поїзд стояв уже на станції, і ми ввійшли до нього. Там було тепло і затишно. Зачувши, мабуть, підозрілі звуки, з'явився заспаний керівник поїзду і з криком прогнав нас з вагона. Я просила його, переконувала, що в почекальні нестерпно холодно, це ж зима, а в мене на руках немовля. Однак ніщо не помогло.

"Ето дєло не майо! - була відповідь. - Собірайсь отсюда і не разгаварівай! Зарано пускать - панімаєш?"

Я притулила до себе дитину, вийшла й аж зубами заскреготала у безсилій люті. Оте відчуття безсилля, найбільш пригноблююче і демобілізуюче почуття, володіло мільйонами громадян тієї рабської країни. А мені однієї такої ночі вистачало, щоб до болю переконатися, що людина, яка затратила останню крихітку співчуття до ближнього, стає зміюкою.