ТИСЯЧА ДОРІГ

Факт, що восени в мене народилась дитина, дуже влегшив мені складання зізнань. Вони не присвячували багато часу періодові боротьби на Закерзонні, який уважали закінченим, а цікавились боротьбою в Україні. Зиму я перебула в глибоких Карпатах, де завагітніла, а весною залишила підпілля. Знала, що вони не мали конкретних свідків проти мене. Тому зовсім логічно зізнавала, що переселенчі документи помогли мені влаштуватись на квартиру, за яку господарям платила. Це був час, коли наїхало багато переселенців, і моя історія виглядала правдоподібною, тим більше, що вона в якійсь мірі була оперта на дійсних фактах. Я оминула тільки всі "деталі" про підпільників, які їх найбільше цікавили б.

Кожний раз, написавши трохи протокол, слідчі починали розмови, метою яких було, за їхніми словами, "відкрити" мені очі на дійсність. Я повинна була усвідомити собі, що радянська влада настільки сильна, що скоріше чи пізніше зліквідує підпілля. Пора мені подумати про дитину, чоловіка, родину і помогти їм усім зажити нормальним життям.

У ході тих розмов одного разу слідчий витягнув з течки дві-три світлини і простяг до мене.

- Пізнаєш?

Глянула - і біль мечем прошив серце. Це був наш син Зенчик. Я мовчки приглядалася світлинам, всотувала в пам'ять кожну рисочку його обличчя, його вигляд. Був у зимовій одежі, й це мені говорило, що фотографії свіжі, зроблені, мабуть, цими днями.

— Йому живеться непогано, має добру опіку.

— А ви повернете нам його, коли ми заживемо нормальним життям?

— Це, бачиш, справа трудна. Його усиновила високопоставлена в уряді людина, яка була бездітна. Не можемо аж так втручатись у справи іншої країни. Ми лиш хотіли тебе повідомити й успокоїти, що він добре влаштований.

Не сказав мені нічого нового. Ще поки відійшли із Закерзоння, ми довідалися, що нашого сина адоптував начальник краківського УБ. А тепер слідчий мене потішав, що він виростає у вигодах. Слухала його і з розпачем думала, що наш син, виношений у моїй утробі по лісах і бункерах, виросте і навіть знати не буде, хто він, яких батьків та за що вони карались. Прізвища начальника слідчий мені, певна річ, не сказав.

- У вас є тут друга дитина, і ми хотіли б дати тобі нагоду виплекати його, але... - і тут висувалось кардинальну умову: за це я мала б "виправдатись" перед радянською властю, довести, що каюся у моїх проступках.

Думка гарячково працювала. Я усвідомила собі, що в одній точці ми сходимося думками - нам доцільно домовитись, дарма що кожна сторона мала в тому відмінні інтереси. Вони хотіли зліквідувати підпілля, я, скільки лиш у моїх силах, не допустити, щоб емґебе на власну руку діставалося до Орлана. Я була свідома того, що коли не пристану на їхню пропозицію, тоді вони без мене до максимум використають нагоду.

— Безсумнівно, я прагнула б зажити нормальним життям, як усі інші люди, - відповідала їм. Це я говорила щиро, бо хто собі цього не бажав би? Тоді по надумі договорювала: - Ви ж бачите з листа, що я була з дитиною, а не з чоловіком. Якщо мене будете тут довго тримати, то в підпіллі дізнаються, що я пропала і догадаються, що заарештована. Тоді вже нічим не зможу вам допомогти, навіть якби й хотіла.

— Ми постараємось не затримувати тебе довго. Очевидно, якщо переконаємося, що говориш нам правду.

Власне, про те мені найбільше йшлося, щоб не "затримували" довго.

Незабаром знову повели мене в кабінет обласного начальника МҐБ. Він був дуже добре обізнаний з нашою боротьбою, говорив про підпілля без гидких газетних епітетів, навіть переконливо для когось, хто не знав би правди про нашу боротьбу, як знала її я. Недаремне сидів у Львові. Москва і Київ посилали туди найздібніших, що були в "органах". Але й він повторював тільки ті самі фрази, що їх уживали слідчі. Вони, з одного боку, відкривали перед моїми очима марево неминучої смерти, а з другого, подавали надію на "нормальне" життя. Під час розмови начальник МҐБ сказав:

- З листа бачимо, що Орлан тебе дуже любить. Ти маєш на нього вплив?

- Залежить в яких випадках, - але я зразу спохопилась і додала: - Думаю, що маю.

Тоді він витягнув з бюрка записку, писану на вузькій довгій бібулці. Я відразу зорієнтувалась, що це підпільна "штафета". Не випускаючи з рук, простягнув її в мою сторону.

- Пізнаєш письмо?

Лист був писаний добре мені відомим почерком Полтави.

- Ні, не пізнаю.

Начальник не наполягав, тільки підсміхнувсь. Розвернувшись у вигідному фотелі, поінформував мене: "Це лист від ВОЛИНСЬКОГО, писаний до Орлана. В наші руки попались його кур'єри". Підсунув листа догори і зачитав накінці: "Поздоровлення для пані Марічки". Потім, роблячи жест рукою, що було неймовірно точним наслідуванням рухів Полтави, сказав з елегантною манерою:

- Отже, передаю поздоровлення від пана Волянського.