ТИСЯЧА ДОРІГ

В Тернополі ми зробили ще одну пересідку і щойно вполудень доїхали до Козови. Молоко, яке я везла у флящині, давно захололо, і Тарасик плакав, голодний і мокрий, бо й перевинути не було де. Не мала іншого виходу, треба було його доглянути. Залишивши станцію, ми зайшли в чиюсь хату (щоб хоч не жив тут який міліціонер або емведист, подумалось мені). Здивована господиня спитала, чого хочемо.

Я попросила її, чи могла б у них перевинути дитину й підогріти молоко, а також, чи дозволять сестрі почекати в хаті з дитиною, поки я сходжу на базар, там на нас чекають сани до села. Це вже був час, коли люди почали не довіряти чужій людині, тому зрозуміло, що господарі трохи злякалися нас. Проте не мали серця нам відмовити, коли надворі тріщав мороз.

Розуміється, ніхто на нас не чекав, але я все одно подалась на ринок. Був якраз базарний день, і я надіялася, що, може, зустріну якого знайомого дядька з Олесина і зможемо присісти на його сани.

Було вже сполудні, селяни стали роз'їжджатися з базару. Однак не побачила там нікого зі знайомих, а тут день як на гріх - вітряний, морозний.

Не було чого чекати, я пустилася в дорогу. Ішла проти вітру, він пролазив під одежу в кожну шпарину, шмагав у лице, з ніг звалював. Але якась надлюдська сила гнала мене вперед, загублену серед голих піль. На віях замерзали сльози. О, не були мої сльози витиснені тільки гострим вітром. Це були сльози великої кривди. Обвела зором по заметеній снігом подільській ширині, і розпука розривала мені серце: "Ех, Мати Божа, як Ти втікала зі своїм Сином, Тебе хоч не збивала з ніг снігова заметіль. З Тобою був Йосиф, Ти ще мала осла... А тут такий розлогий край, стільки народу, і я не маю де заховати від катів своєї дитини. Невже Ти, Боже, загубив мене серед сніговії? Ти холодний, як цей день, байдужий на людське горе". Але тут же озивався в душі інший голос: "Не нарікай! Ти ще на волі й маєш свого сина".

Вже сутеніло, коли вкінці добилася до Настиної хати в Олесині. З трудом відкрила двері задубілими від холоду руками.

Хатні були заскочені моєю появою, зразу збагнули, що якесь велике горе привело мене до них у такий вечір. Мені горіло під ногами, не могла ні хвилини втрачати, тому приступила прямо до діла.

- Мої батьки загрожені вивозом на Сибір. Я мусіла забрати від них дитину. Прийміть нашого сина, благаю вас, - сказала.

Глянули на мене Зі співчуттям.

"Та ж ви ледве живі!", - сказала Настина мати. Тоді озвався її чоловік: "Не залишимо ж так дитини. Виховали одного, виховаємо ще й другого". Він вийшов ладнати сани, а Настя тим часом вдягалася в дорогу.

Я вся тремтіла тривогою, що там діється в Козові, чи застану ще мого сина і сестру. Не дочекавшись мого повернення з базару, залякані господарі могли зголосити на міліцію.

Ми спільно придумали історію, звідки то в Насті взялась дитина, тоді накінець попросила їх охристити Тарасика.

— Як хочете його назвати? - спитала.

— Назвіть Тарасом. Від самого народження я дала йому оце ім'я.

— Ні, воно занадто панське. В нас на селі треба простіше. Може, назвім Петро?

— Якщо так буде краще для нього, що ж, хай буде Петрусь, - згодилась я, хоч не без жалю, бо вже звикла була до Тарасика. Потім подумала, що мій тато зветься Петро, і це мене заспокоїло.

Хотіла залишити Насті трохи грошей, щоб мала "на цукор для дитини", але вона рішуче відмовилася взяти їх.

- Та що ви? Ми якось дамо собі раду. Вам ті гроші більше потрібні, як нам.

Господарі в Козові, дуже занепокоєні моєю довгою відсутністю, зраділи, побачивши нас. Треба було поспішати й залишити цю хату. Я обгорнула дитину, тепло завинула в коц, що Настя привезла, і, пригорнувши сина, вийшла з хати, подякувавши добрим господарям за їхню людяність... Не було довше сили приховати своєї розпуки: "Яка доля тебе чекає, мій скарбе...", - шептала про себе, схлипуючи. В сінях попрощалася з Настею і передала їй дитину. На мент затримала її руку в своїх долонях, вимовляючи з трудом слова. Це вже друге болюче прощання в двох, а для мене ще одному дні:

— Настю, коли не стане серед живих його батька і мене, розкажіть йому про нас, як виросте, - тихо мовила.

— Не говоріть такого, - просила добра жінка. - Ви ще самі діждетесь виховати його.

Однак ми обі дуже добре розуміли, що воно так не буде.

Я вийшла з сестрою на дорогу і гляділа за саньми, що заникали в темряві. Стояла задеревіла, вилущена з усіх сил, вже нездатна відчувати навіть утому. Добре хоч, що була зі мною сестра. Вони всі в родині завжди приходили мені з поміччю.

Доїхали разом до Красного, і там розійшлись наші дороги, наші долі... Прощай, дорога Стефо. За твоє добре серце, за те, що подала сестрі руку в біді, тобі треба буде заплатити десяткою років концлагерів у Магадані...